З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер
— Добре, зараз щось придумаю.
Через п’ять хвилин бабуся принесла два підноси. На кожному була миска з вівсянкою, посипаною коричневим цукром, і тарілка з полуницями і порізаними бананами. Поки ми їли, бабуся сиділа біля нас на ліжку і розглядалася по моїй кімнаті. У ній ще відучора був безлад.
— Що тут сталося? — запитала вона.
Я стенула плечима.
— Хіба я не казала тобі розпакувати речі?
— Ні, — збрехала я.
— Хіба я не казала тобі розпакувати речі?
— Можливо, — відповіла я.
— Подивися під тарілку, — сказала бабуся.
Я підняла тарілку з фруктами.
1. Закінчити розпаковувати речі.
— Добре, — сказала я. — Я поїла.
Я простягнула бабусі піднос із напівз’їденою вівсянкою.
— Фрукти я залишу — на випадок, якщо ти зголоднієш, — сказала бабуся, ставлячи тарілку на нічний столик.
Бріджет віддала їй свій порожній піднос.
— Дякую за сніданок!
— На здоров’я, — відповіла бабуся і пішла з кімнати.
Я знову натягнула на голову простирадло. Бріджет зробила те саме, тож вона могла мене бачити.
— Хіба ми не збираємося прибирати твою кімнату? — запитала вона.
— Може, пізніше, — відповіла я.
Поки Бріджет намагалася лежати тихенько, я майже заснула, а потім вона стала крутитися і, нарешті, здалася й розкрилася. Вона вилізла з ліжка і стала переглядати мої речі.
— Що ти робиш? — запитала я, не розплющуючи очей.
— Складаю одяг, — відповіла Бріджет.
Я розплющила очі й побачила, що це правда: вона склала чималий стос одягу на підлозі. Я дивилася на неї. Бріджет взяла всю цю купу і понесла до комода. Висунула верхню шухляду.
— Ти знаєш, що тут уже є якісь речі? — запитала вона.
— Мммм, — відповіла я.
— Дивись, фотографії.
— Лиши їх там, добре?
Бріджет проігнорувала мене. Вона кинула одяг на ліжко і підійшла до мене з оберемком фотографій.
— Це бабусині діти?
— Так, — відповіла я.
— Котра з дівчат — твоя мама?
— Найменша дівчинка, — сказала я і показала її на фотографії, де троє дівчаток демонструють танцювальні па.
Бріджет сіла.
— Ти сумуєш за нею?
Я стенула плечима.
Бріджет переглядала фотографії.
— А ці не дуже старі. Хто це?
Вона розглядала одну з фотографій. Двоє маленьких дівчаток видувають бульбашки. Вони вдягнені у білі великодні сукенки, на колготах, на колінах, — яскраві червоно-оранжеві плями, такі самі — на підошвах туфель.
— Це я, — сказала я.
— І твоя сестричка?
— Так, — відповіла я.
— А що це таке червоне?
— Багнюка.
— А чому такого дивного кольору?
— Бо вона такого кольору.
— Ніколи не бачила багнюки такого кольору.
— Така вона у Вірджинії. Не така, як тут. Тут бруд змивається. А отой червоний ніколи не відпирається.
Бріджет уважно розглядала плями на фотографії.
— Ти знаєш, що у тебе акцент? — запитала вона.
— І в тебе також.
— Ні, в мене немає.
— Є. Ти говориш, як янкі.
— Що? — вигукнула Бріджет, але вона не образилася, а засміялася. — Як хто?
— Хтось із Півночі. Тато часом так називав маму. «Ну точно, як янкі», — казав він.
Бріджет проглянула ще кілька фото. Тато підкидає дворічну Саванну — це був той самий Великдень. Мама накриває на стіл і подає свою улюблену страву — шинку з ананасом. Я лежу на спині, руки запхала у великодній кошик.
— Твій тато не з цих країв?
— Ні, — відповіла я, а Бріджет підсунулася до мене ближче. — Він із Джорджії. Вони з мамою познайомилися там, коли мама подорожувала. А коли вона повернулася додому, вони писали одне одному листи, а потім вона переїхала туди, і вони одружилися.
Ми мовчали,
