З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Один… два…

На три, переконавшись, що вона рахує, я біжу у вітальню, присідаю за диваном і заплющую очі. Коли очі заплющені, я невидима.

На «десять» мама припиняє рахувати. Я затримую дихання і чекаю. І чекаю.

— Ось де ти, Обрі!

Я вищу, а мама пригортає мене до себе, обхопивши за живіт.

— Ти знаєш, навіть коли ти заплющуєш очі, я все одно тебе бачу.

— Тепер ти ховаєшся! — гукаю я.

— Рахуй, — каже мама.

Я заплющую очі.

— Один… два… три…

Після десяти я розплющую очі й роззираюся навколо.

Здається, що вітальня порожня.

Я перевіряю за диваном.

Зазираю у комірчину з одягом.

Її там немає.

— Мамо! Мамо! — кличу я тихенько. Зазираю за двері їдальні. І за ними немає мами. Зазираю у кухонні шафки. І там її немає.

Намагаюся вгадати, де вона може бути, і вже починаю панікувати. Де вона?

Відчиняю комірчину біля ванни, але там лише простирадла та рушники. Відсуваю шторку в душі. Немає мами.

Я можу заплакати. Але ж це гра, тому я продовжую шукати. Відчиняю двері у кімнату мами й тата. На ліжку під покривалом горбик. Я кричу і стрибаю на нього.

— Обрі! — каже мама, сміючись, але з суворими нотками в голосі. — Пам’ятай про Саванну. Подумай про сестричку.

Я тулюся до мами.

— Може, поки Саванна спить, і ми поспимо? — питає вона.

Я вже не сплю вдень і це звучить нудно, але мамин голос такий втомлений, і якщо вона не гратиметься зі мною, буде зовсім невесело.

— Добре, мамо, почекаємо на Саванну, — кажу і заплющую очі.

Якийсь час думаю.

— Мам? Ти ж зі мною гралася, правда? Ти ж не збиралася тут спати?

Мама розплющує очі й усміхається:

— Я знала, що ти прийдеш і знайдеш мене.

Незабаром ми почули шум води.

— Тут є річка?

— Унизу, — сказала Бріджет.

Нам довелося видиратися по камінню, щоб її побачити. Бріджет дивилася, як я взяла конверт для Джиллі та знайшла зручний спуск до води. Я нахилилася і поклала листа між двома камінцями, потім видерлася назад до Бріджет. Ми з Бріджет дивилися на річку, поки листа Джиллі не віднесло течією.

Бріджет відкрила наплічник і витягла звідти сандвічі та пляшки з водою. Після обіду ми тихенько сиділи і дивилися на воду. Я зігнула коліна і поклала на них голову.

Через якийсь час я сказала:

— Мені треба знайти маму.

По дорозі додому здебільшого говорила Бріджет. Вона знову тримала мене за руку.

Коли ми повернулися, наші ноги втомилися, а надворі стало прохолодніше.

— Хочеш ночувати у нас? — запитала Бріджет.

— Добре. А де?

— Не знаю. Хочеш надворі?