З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Слова. Вони всі зібралися докупи. І всі були правдиві.

Моя сестра мертва.

Мій тато мертвий.

Моя мама покинула мене.

У мене немає сім’ї.

Я не могла дихати. Схопилася за дерево, відкрила рота, щоб виблювати, але ротом вихлюпнулося інше — виття. Потоки слини полилися на туфлі.

— Обрі? — почулося десь здалеку.

Болить. Болить. Болить. Допоможіть. Це не насправді, це не насправді.

— Обрі?

Потім голос сказав:

— Мейбл, біжи до бабусі. Швидко. Біжи!

Виття перейшло у крик.

Чому я не могла їх знайти?

Моє тіло хилилося, аж поки не відчуло землю. Я шкребла нігтями багнюку.

— Поверніться! — ревла я. — Поверніться!

— Обрі, Обрі, — повторював голос.

Ми поклали їх у землю, тата і Саванну. Мені лиш треба було прибрати цю стару багнюку, і наша сім’я знову була б разом. Я могла їх знайти.

— Допоможіть мені!

— Я намагаюсь, — сказав голос.

До мене дотягнулися руки. Але вони не копали. Руки взялися за мої руки і потягнули. Я знову стала кричати.

Руки дісталися до мого живота, обхопили мене і підняли.

Подушка була м’яка, але наволочка — жорстка, солона і замащена багнюкою. Чому це наволочка така брудна?

Я була не сама в ліжку. Повернулася і побачила обличчя сплячої бабусі.

Коли вона відчула, що я ворушуся, розплющила очі. Ми дивилися одна на одну.

Потім бабуся запитала:

— Ти пам’ятаєш дідуся?

Я задумалася.

Високий чоловік. Глибокий сміх. Я, підкинута високо в повітря. Малина на платтячку.

Кошик малини на гойдалці. Я на колінах у дідуся, їм ягоди і витираю липкі руки об білу сорочку. Дідусеву сорочку.

У спогадах він не мав обличчя, але це був він. Він любив мене. Я любила його.

— Так, — відповіла я.

Бабуся подумала, а потім повільно заговорила:

— Коли помер твій дідусь, мені було дуже боляче. Пам’ятаю відчуття, ніби я була розбита. Я думала, якщо я розбита, немає сенсу вставати вранці з ліжка. Було дуже тяжко вставати, готувати сніданок, прибирати в будинку. І я думала: для чого я робила все це, невже це важливо? А потім я зрозуміла, що важливо зовсім інше.

— Що саме?

— Є дорогі мені люди, які мене люблять і яким я потрібна. Ніхто з них не замінить дідуся, звісно, але я врешті встала з ліжка. Заради тебе.

— Мене?

— Тебе. Не тільки тебе, каченятку, а заради всіх інших каченят — моїх дітей і онуків. Я думала про те, що ви не мусите втратити одразу і дідуся, і мене. Тож я встала з ліжка, поприбирала в будинку. Купила ялинку, подарунки і стала пекти різні смаколики. А на Різдво ви всі знову зібралися тут. Мій дім більше не був порожнім. Моє життя не було закінченим.

Бабусині очі вивчали мене, чекали на мою реакцію. Я кліпнула у відповідь. Ми лежали поруч, наші обличчя були близько-близько.

— Я сумую за ними, — прошепотіла я.

— Я знаю, — відгукнулася бабуся. — Я також, Обрі.

Я забула, що вона також за ними сумувала. Що вони були і її також.

— Після аварії, — продовжувала бабуся, — мені знову було боляче. Цього разу я думала, що моє серце розбите, але я мушу бути сильною заради Обрі і моєї Ліззі. Знову ти змушувала мене вставати вранці з ліжка, навіть після того, коли я лишила вас із мамою у вашому будинку, щоб ви вчилися жити удвох. Тепер я бачу, що не треба було робити цього так швидко. Зараз я сумую за Саванною, хвилююся за Ліззі — так, що іноді здається, що я не зможу поворухнутися без болю, але я пам’ятаю, що моя Обрі тут, поруч зі мною, і ми потрібні одна одній.

Вона поцілувала мене у тім’ячко і вибралася з ліжка.

— На добраніч, — сказала бабуся. — А завтра — вилазь із ліжка.

Бабуся пішла. Я повернулася на інший бік — до нічного столика — і дивилася, як Семмі повільно плаває колами у своєму акваріумі.