З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— У лісі?

— На нашому подвір’ї.

Ми вирішили ночувати у бабусі на ґанку, принаймні ми мали б дах над головою, якби пішов дощ, а якби навідалися якісь звірі, ми могли б швиденько заскочити всередину. Батьки Бріджет не заперечували, тож бабуся замовила нам піцу і допомогла постелити ковдри під спальними мішками, щоб було м’якше. Ми спостерігали, як небо змінює колір і настає ніч. Дивилися на зорі і світлячків.

Бабуся вийшла сказати нам добраніч.

— Я лишу світло у вітальні, щоб світило крізь вікно, тож вам не буде зовсім темно. Гарного вам сну, якщо буде щось потрібно — кличте мене.

Ми з Бріджет відповіли хором:

— На добраніч!

Хтось лишив світло на вулиці біля задніх дверей будинку Бріджет, на випадок, якщо вона захоче піти додому.

Коли бабуся пішла, Бріджет розвернулася разом зі своїм спальним мішком, щоб покласти голову мені на живіт. Вона розпустила свій «кінський хвіст», і її волосся розсипалося впоперек мого спального мішка. Я запустила в нього пальці. Не могла стриматися — воно було таке м’яке і блискуче. Потім я дивилася на небо, яке було видно з ґанку. Зазвичай я не дивилася на зорі. Уночі здавалося, ніби хтось закрив чорною тканиною все світло, а потім наробив купу крихітних дірочок, щоб воно крізь них пробивалося. Коли я так думала про небо, воно здавалося маленьким і близьким, зовсім не таким, як те далеке блакитне, що було вдень.

— Що буде, коли ми підемо до школи? — запитала я.

— Що ти маєш на увазі?

— У тебе, мабуть, вже є друзі, — сказала я.

— Та ні, — відповіла Бріджет. — Кілька приятелів… Я приїхала сюди посеред року, тож у більшості уже були друзі. А тепер ми будемо уже в середній [7] школі, і там будуть інші діти. Я рада, що в школі ти будеш зі мною.

— Я боялася, що у тебе вже є друзі, і ти не захочеш зі мною дружити, — зізналася я.

— Знаєш, — Бріджет захихотіла. — Я боялася, що ти заведеш собі нових друзів і не захочеш зі мною дружити.

Ми засміялися. Звільнилися від наших таємних побоювань і зрозуміли, що вони були даремними. Мені було приємно, що Бріджет поруч. Хотілося зупинити час і лишитися назавжди у найкращих хвилинах нашого літа, коли ми разом гралися і, як зараз, дивилися на зорі.

~ ~ ~

Люба Джиллі!

Я нікому не допомагала шукати маму. Це вона мама. Хіба ж це не її робота — турбуватися про мене? Але, може, їй потрібна допомога? Може, вона чекає на мене? Я просто не знаю, як допомогти.

Завтра починається школа. Думаю, ти знаєш, що це за день.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

— Сьогодні мій день народження! Вставай! Вставай!

Легеньке тільце Саванни хляпається на моє, стрибає, її коліна і лікті вдаряються об мої стегна й плечі.

— Ой! Відчепися!

— Це мій день народження! Мій! День! Народження!

— Я встану пізніше.

— Мені! Сім! Років! Сім! Сім! Сім!

Задзвонив будильник.

У мене не було будильника.

Я сіла. Я була в бабусі. Мабуть, це вона поставила годинник у моїй кімнаті. Я застогнала і знову лягла в ліжко.

Бабуся відчинила двері, підбігла до будильника і вимкнула його.

— Ти не чула будильника?

— Ні, — пробурмотіла я в подушку.

Бабуся підняла жалюзі і впустила в кімнату надто яскравий ранок.

— Сьогодні починається школа.

— Я знаю.

— Збирайся.

Бабуся лишила мене саму.

Я попленталася у туалет. Стала над унітазом, дивилася і думала, чи хочу блювати. Вирішила, що не хочу.

Я почистила зуби, вдягнулася, зібрала шкільне приладдя і спустилася сходами.