З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Не сьогодні.

Бабуся знову запитала щось у Бріджет, та відповіла, хоча було помітно, що вона почувається не дуже зручно після мого втручання. Я знову перестала слухати і більше не їла. Після вечері я викинула вміст тарілки у сміття і провела Бріджет додому.

Повернувшись у спальню, я дивилася на свій чистий одяг, нагромаджений на комоді, і повідкривані сумки, з яких я витягала речі і які так і лишилися під ліжком. Я витягла сумки і кинула їх на підлозі, речі повипадали і валялися по всій кімнаті. Я не знала, куди це все складати. І не хотіла цього робити.

~ ~ ~

Люба Джиллі!

Думаю, я нескоро повернуся. Сьогодні ми з бабусею їздили до моєї нової школи. Я знаю, ти завжди хотіла ходити до школи, і Саванна казала, що ти ніколи там не була, але, може, вона обманювала. Може, ти все ж таки іноді ходила з нею до школи.

Я не розповіла бабусі, але поки чекала директора, прочитала свою характеристику. Мені було страшно від прочитаного. Здавалося, що те все трапилося з кимось іншим, чи хтось записав свій нічний кошмар, а потім прикріпив до моїх паперів. Після того як я прочитала ту записку, мене стало нудити. Я весь час думала про тата і Саванну, і про маму, мабуть, також. Думаю, я дуже довго вдавала, що все добре, хоча насправді з кожним днем стає все тяжче.

Думаю, це все, про що я хотіла тобі розповісти. Швиденько відправлю тобі листа, поки не залила його слізьми.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

Я почула дощ ще до того, як розплющила очі.

— Ого, Неллі, подивись на цю зливу!

Я чую цей вислів від тата безліч разів, тож уже не намагаюся вгадати, хто ж ця Неллі. Це просто такий вислів.

— Може, дощ вщухне. До дому лишилося півтори години, — каже мама.

Я застогнала і натягнула простирадло на голову. Бабуся не зможе сказати, що мені треба вставати. Рослинам не потрібна вода. Марту вона й сама може погодувати. Я лишаюся в ліжку.

Я майже заснула знову.

— Обрі! — покликала бабуся.

Я проігнорувала її і знову поринула у сни.

Урешті-решт двері кімнати відчинилися. Я чула кроки, але то не були бабусині кроки. Вони були легші, швидші. Ліжко прогнулося, і хтось всівся на мій зад.

Прибулець зняв з мене простирадло.

— Бріджет, іди геть!

— Вставай! — відповіла вона, навіть не образившись за те, що я на неї накричала. — Пішли гратися.

— Я не граюся, коли йде дощ, — сказала я.

Я потягнула на себе простирадло і стала закручуватися в нього, зіштовхуючи з ліжка Бріджет. Накрилася з головою.

— Чому?

— Мені не подобаються дощові дні, — пояснила я. — Ні, ні, ні.

— Думаю, даремно ти так, — сказала Бріджет. — Ходімо.

У її голосі були нотки благання.

— Бабуся сказала, вона все одно за хвилину прийде тебе будити.

— Я лишаюся тут, — твердо сказала я.

— Я також, — зітхнула Бріджет.

Вона знову задерла простирадла, залізла всередину і накрила нас обох. Тепер ми вдвох лежали під м’яким рожевим куполом, який захищав нас від дощового дня.

— Ти брудна, — сказала я. — Ти, мабуть, боса йшла по багнюці, і тепер бабусі доведеться прати постіль.

Бріджет підняла ногу до наших облич.

— Гей! Бачиш?

Я скинула простирадло, щоб втекти від брудних ніг. Ми обидві хихотіли, коли в кімнату зайшла бабуся. Я припинила сміятися.

— Доброго ранку, дівчатка! — сказала вона, сідаючи на ліжко і дивлячись на нас під пожмаканими простирадлами. — Чи хотілося б вам сніданок у ліжко?

— Ні, — відповіла я.

Бріджет кивнула.