Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Батлер переконався, що детекторний кристал го­динника, який виконував роль ще й об’єктива каме­ри, був спрямований на сцену під потрібним кутом.

— Камера готова, але, якщо ви не проти, я не буду піддаватися музиці. Дуже зайнятий вашою безпе­кою.

Театр Белліні — жах будь-якого охоронця. Безліч входів і виходів, понад тисячу крутих хлопців, яких ніхто не обшукував, сотні золотих арок, за якими може сховатися снайпер, неймовірна кількість ніш, закутків і коридорів, яких, може, і на плані театру не було. Втім, Батлер був переконаний, що зробив усе можливе, аби захистити Артеміса.

Звісно, було дещо, від чого захистити не можна, як згодом дізнався Батлер. Дещо невидиме.

Тихенько задзижчав телефон Артеміса. Як прави­ло, хлопцеві не подобалося, коли люди не вимикали телефони під час вистави, але цей був особливий, його він завжди тримав увімкненим. Ельфійський комунікатор, якого йому дала Холлі Шорт, трохи мо­дифікований самим Артемісом.

Телефон був завбільшки з монету в два євро і та­кої ж форми, по центру в нього пульсував червоний кристал — ельфійський омнісенсор, що підключався до будь-якої комунікаційної системи, включаючи тіло людини. Хлопець замаскував телефон під вели­кий перстень і носив його на середньому пальці. Ар­теміс повернув перстень, і телефон опинився у нього на долоні, зігнув середні пальці, а мізинець і великий палець, навпаки, розчепірив. Сенсор розшифрує віб­рації в мізинці і передасть їх до голосового модуля.

А кістки руки допоможуть передати голос того, хто телефонує, в кінчик великого пальця.

Ну просто маленький хлопчик, що розмовляє по уявному телефону!

— Холлі? — сказав він.

Кілька секунд він слухав, а тоді розкрив долоню, і телефон знову перетворився на перстень.

Хлопець перевів погляд на Батлера.

— Не витягуй зброї, — наказав він.

І ці слова, звісно, змусили охоронця потягнутися до «зігзауера».

— Усе гаразд, — заспокоїв його Артеміс. — У нас гість. Друг.

Батлерова рука опустилася. Він знав, хто це.

За оксамитовим сидінням хлопця матеріалізувала­ся Холлі Шорт. Вона притягнула коліна до підборід­дя, гострі вуха закривав чорний шолом. Вона перестроїлася на видимий спектр, і візор розпався на секції і відсунувся на шолом. Її поява серед людей ли­шилася непоміченою завдяки театральній темряві.

— Доброго дня, Хлопці Бруду, — посміхнулася вона. Її очі загадково чи, точніше, по-ельфійськи спалахнули.

— Дякую, що попередила, — саркастично сказав Батлер. — Не схотіла нікого лякати. Без захисту?

Зазвичай, коли ельфи користувалися захистом, було помітне лише легеньке мерехтіння, схоже на раніш­ній серпанок. Ніхто б і не помітив, як з’явилася Холлі.

Холлі похлопала по своєму плечу:

— Нова форма. Зроблена цілком з розумних плас­тин. Вібрує разом зі мною.

Артеміс роздивився одну з пластин і помітив у тканині мікроволокна.

— Робота Фоулі? Спеціально для Восьмої Секції.

Холлі не змогла приховати подиву. Вона жартома вдарила хлопця по плечу.

— Звідки ти знаєш про Восьму Секцію? Хіба нам уже й секретів не можна мати?

— Нехай Фоулі за мною не стежить, — сказав Ар­теміс. — Якщо йому можна, то і мені можна. Гадаю, слід привітати тебе з новою роботою. І Фоулі та­кож. — Він кивнув на мініатюрну лінзу над правим оком Холлі. — Він нас зараз дивиться?

— Ні. Намагається зрозуміти, звідки ти знаєш те, чого він не знає. Хоча записує.

— Здається, ти хочеш поговорити про демонів.

— Можливо.

Між ними встав Батлер, щоб попередити немину­чу сварку.

— Чи не хочете ви по-справжньому привітатися, доки справа не дійшла до переговорів?

Холлі ніжно посміхнулася велетню-охоронцю. Вона активувала крила, вмонтовані в костюм, і під­нялася на рівень Батлерових очей. Чмокнула його в щічку, обхопила його голову. Руки ледь зійшлися на потилиці.

Батлер постукав по її шолому.

— Чудове обладнання. Не витримує порівняння з тим, що було в Легітимній Ельфійській Поліції.

— Не витримує, — погодилася Холлі, знімаючи шо­лома. — Ця Восьма Секція на кілька років випереджає стандарти ЛЕП. Скільки вклали, стільки й отримують.

Батлер узяв у неї з рук шолом.

— Чи є щось іще цікаве для такого старого вояка, як я?

Холлі натиснула кнопку на комп’ютері на зап’я­стку.

— Перевір нічне бачення. Видно як... ну... як удень. Але, що цікаво, фільтри реагують на світло, яке на них потрапляє, тож тепер нікого не засліпить спалах фотоапарата.

Батлер розуміюче кивнув. Головний недолік ніч­ного бачення, так уже історично склалося, — болюча реакція на раптові спалахи світла. Навіть полум’я свічки може моментально засліпити.

Артеміс відкашлявся.

— Перепрошую, капітане. Та чи ви двоє цілий ве­чір будете плакати від захвату над шоломом, чи пе­рейдемо до справ, які потрібно обговорити?

Холлі підморгнула Батлерові.

— Твій хазяїн кличе. Цікаво, що йому потрібно?

Вона вимкнула крила, влаштувалася на стільці. Схрестила руки і глянула Артемісові прямо в очі.

— Ну, гидкий хлопчисько. Здаюся на твою ласку.

— Демони. Треба поговорити про демонів.

Легковажний вогник в очах Холлі згас.

— А чому тебе так цікавлять демони, Артемісе?

Артеміс розстебнув два ґудзики на сорочці і витяг золоту монетку на мотузочці. По центру монети була кругла дірочка. Від пострілу лазера Холлі.

— Ти дала це мені після того, як урятувала бать­кове життя. Я тобі винен. Я винен Народові. Тож за­раз хочу щось для нього зробити.

Холлі це не дуже переконало.

— Зазвичай перед тим, як щось зробити для На­роду, ти обговорюєш винагороду.

Артеміс прийняв звинувачення кивком голови.

— Це правда. Було правдою, але я змінився.

Холлі схрестила руки.

— І?

Артеміс зітхнув.

— Добре. Є іще один фактор.

— Так я і думала. Чого ти хочеш? Золото? Техно­логії?

— Ні. Нічого такого.

Артеміс випростався в кріслі.

— Чи можеш ти уявити, що означає пережити всі ті захопливі пригоди з ЛЕП і раптом опинитися за межами того світу?

— Так, — відповіла Холлі. — Чудово уявляю.

— За тиждень я скотився від рятування світу до геометрії. Мені нудно, Холлі. Мій інтелект працює

не на повну силу, тож я вирішив погратися із закляттям демонів у Книзі, і зрозумів, що можна до­лучитися до чогось цікавого. Думав, можна трохи поспостерігати, а може, й удосконалити розрахунки Фоулі.

— Яких, до речі, в книзі немає, — зауважила Хол­лі. — Трохи поспостерігати, кажеш?

— Невинне хакерство, — відмахнувся Артеміс. — Кентавр перший почав. Тож я почав мандрувати місцями матеріалізації, але нічого не сталося аж до Барселони. Демон таки з’явився, але не в тому місці та пізніше. Я на нього наштовхнувся. І зараз би літав десь у доісторичному