З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Вижила в автокатастрофі, яка забрала життя в її батька та сестри.

Занедбана й покинута матір’ю.

Живе з бабусею.

Рекомендовані зустрічі зі шкільним соціальним працівником.

Я могла б подумати, що в записах ідеться про когось іншого, але там було моє ім’я. «Вижила» — ніколи про це не задумувалася… Але «занедбана і покинута» дитина… Це точно не про мене. Такі історії розповідають про інших дітей, мене це не стосується. Я чула про таке по телебаченню, читала в книжках. Моє життя зовсім не схоже на ці історії.

Хто вирішив, що мені потрібні якісь там консультації? Чи це бабуся сказала, що я їх потребую? Зі мною все було гаразд.

У мене запаморочилася голова. Я згорнула папку, обійшла стіл і сіла на свій стілець. Затулила лице руками, бо раптом здалося, що в офісі пана Падлоу занадто яскраве світло. Занедбана, покинута; занедбана, покинута…

Незабаром повернувся і пан Падлоу.

— Вибач, Обрі, що затримався. Тепер…

Мене нудило, тож я схопила кошик для сміття.

На цьому зустріч завершилася.

— Я також іду до школи.

— Ні. Ти все ще замала.

— Іду. До третього класу, як ти. У мене є начіпник з обідом і зошитом.

— Наплічник, Саванно. І до школи ти не йдеш!

Тато підхоплює Саванну.

— Обрі, вона проїдеться з тобою і мамою до школи, а потім — назад додому. Нехай їй буде весело, і вона відчує себе причетною. І нехай у всіх буде гарний настрій, добре?

— Добре, — відповідаю я.

Але школа — це не гра. Я перевіряю вміст пеналу: там є три гострі олівці. Ще у наплічнику — три новенькі зошити, гумка, торбинка з обідом і кілька папок. Я готова.

Мама садить Саванну в її автомобільне крісельце. Чому вона весь час усе руйнує своїми іграми в удавання? Чому мусила зруйнувати мій ранок наодинці із мамою?

— Де ти була весь день? — біля мене стояла Бріджет.

Надворі було тепло, але я залізла у спальний мішок і вмостилася у саду під деревом.

— Ми їздили до школи, — сказала я. — І я почувалася недобре, коли ми повернулися. Не хотіла бавитися.

— А, — вона сіла. — Зараз тобі краще?

— Трішки, — відповіла я. — У голові все ще паморочиться.

— О, я ненавиджу це відчуття, — сказала Бріджет. — Якось мене лихоманило п’ять днів поспіль, і голова паморочилася навіть після того, як не було високої температури. Тато каже, що я тоді намагалася не вставати зайвий раз… Але ж тепер ти можеш гратися, правда?

— Я не хочу, — сказала я.

Бріджет насупилася, але сіла біля мене. Стала розповідати про фільм, який дивилася того ранку. Поки я її слухала, мені стало краще. Через якийсь час я встала і попросила її трохи почекати.

Я знайшла бабусю на кухні.

— Можна Бріджет повечеряє з нами? — запитала я.

Бабуся кивнула.

Я повернулася на вулицю і запросила Бріджет. Вона пішла додому і запитала маму, чи може лишитися на вечерю, мама погодилася. Бабуся пішла на вулицю і обсмажила курчат на грилі. Потім запросила нас до будинку, до сервірованого на трьох столу. Там були обсмажені курчата, стручкова квасоля, гарбузове пюре і булочки.

Бабуся і Бріджет чемно розмовляли. Я не дослухалася.

Перервала їх:

— Від мами сьогодні були новини?

Присутність Бріджет зробила мене сміливішою. Можливо, якби ми з бабусею були самі, цієї розмови не було б взагалі. З Бріджет я почувалася краще. Я справді не знаю, чому.

А ще я була сердита на бабусю через ту записку, яку прочитала в школі. Через те, що вона розповідала про мене чужим людям.

Бабуся подивилася на мене здивовано. Вона опустила очі і споглядала їжу в своїй тарілці. Трохи повагалася, потім зітхнула.