З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Мені треба йти, — сказала я.

— Що? — запитала Бріджет.

Вони з Мейбл відірвалися від своїх страв.

— Так, мені недобре.

Якусь мить Бріджет здавалася стурбованою, а потім ніби забула і сказала:

— Побачимося.

Поки я верталася на бабусине подвір’я, Бріджет і Мейбл, занурені в гру, сміялися разом.

Я зайшла в будинок, пішла нагору, щоб переодягнутися, і збиралася прилягти, але там було дуже спекотно. Унизу було значно прохолодніше, бо веранда захищала вікна від прямого потрапляння сонця, тож я спустилася у вітальню. Я уникала цієї кімнати, тому що саме там жили ми з Саванною, коли приїздили до бабусі, але я сіла на диван і увімкнула телевізор. Там не було нічого цікавого, лише денні шоу про суди, але я лишила телевізор увімкненим, заплющила очі й поклала голову на бильце.

Саванна лежить на дивані поруч зі мною.

— Обрі, ти залізла на мою половину. Обрі!

— Закрий рота, Саванно. Ти сама лежиш на своїй половині.

Вона штовхає мене, і я штрикаю її у відповідь. Незабаром наше тихеньке хихотіння переростає у регіт і верески.

Саванна бачить, що мама заходить у вітальню.

— Мамо! — кричить Саванна. — Обрі мене штрикає!

— Це вона почала! — кажу я.

Мама нахиляється до нас і притискає руками до дивану. Цілує кожну в обидві щоки. Її довге темне волосся лоскоче мене, а кінець її кінського хвоста пролітає повз моє обличчя.

— Дівчатка, вам було добре з бабусею? — запитує вона.

— Залишімося тут назавжди! — пропонує Саванна.

— Назавжди? — перепитує мама, сідаючи. — Це занадто довго! У нас є свій дім.

Саванна, може, й хоче лишитися, але від думки про те, щоб увесь час жити тут, мене починає млоїти. Я люблю бабусю, дуже, але я б сумувала за своєю кімнатою і шкільними друзями.

Мама, мабуть, читає думки з мого обличчя. Нахиляється до мого вуха і шепоче: «Незабаром будеш вдома, донечко».

— А я можу лишитися назавжди, правда ж? — питає Саванна.

У вітальню заходить бабуся.

— Про що ви тут говорите? Що — назавжди?

— Що з тобою, Обрі? Про що ти говориш?

Усе моє обличчя було вкрите крапельками поту.

— Бабусю… що? — запитала я.

Бабуся забрала у мене пульт і вимкнула телевізор.

— Ти щось бурмотіла. Це шоу тебе так засмутило?

— Ні, — сказала я, думаючи. Я похитала головою. — Ні.

Я сиділа за столом на кухні і дивилася у вікно на сім’ю Бріджет. Вони влаштували вечерю-пікнік. Розстелили два покривала: одне — для їжі, а інше — щоб Денні було де повзати. Він крутився навколо себе і, здавалося, був у захваті від того, що йому це вдається. Не можу точно сказати, що вони їли, але там було якесь м’ясо, яке тато Бріджет посмажив на грилі, зелені листки чи то салату, чи то шпинату, булочки і картопляний або макаронний салат. Мама Бріджет набирала його ложкою і накладала на тарілки.

Повітря стало помітно прохолоднішим.

— Ти помітила, як свіжо на вулиці? — запитала бабуся, яка зайшла на кухню. — Сьогодні буде піца. Що скажеш?

— Я не голодна, — відповіла я.

— Добре, але я хочу піцу. Може, ти зміниш думку, коли почуєш її запах. Так що я поїду й куплю, — сказала бабуся.

Вона подзвонила в піцерію, взяла ключі й пішла до машини.

Я бачила, як сім’я Бріджет махає бабусі.

Мене вони не бачили.

Коли бабуся поїхала, і ніхто мене не міг побачити, я підійшла до вікна, там було краще видно. Я стояла і дивилася, притулившись обличчям до скла.