Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

— Це була фея, ось побачиш, — шепнула Емілія на вухо Кирпі.

— Я підійшов до неї і ввічливо сказав:

«Чи не знаєте ви, сеньйоро, як знайти ту землю, де живе швець, який Котові в Чоботях пошив чоботи?»

Бабуся дуже здивувалася з мого запитання; вона вирячила очі, роззявила рота і відповіла:

«Не знаю, котику. Та якщо ви підете все вперед, все вперед, все вперед, можу закладатися, що одного дня ви знайдете цю землю».

Я послухався бабусиної поради і йшов, і йшов, і йшов, коли раптом мені назустріч…

— …дурень! — урвала Емілія.

— Ні,— заперечив кіт, — не дурень, а мудрець, дуже старий, з довгою сивою бородою. Я підійшов до нього і ввічливо запитав:

«Сеньйоре дідусь, чи не знаєте ви, як знайти ту землю, де живе швець, який Коту в Чоботях пошив чоботи?»

«Знаю, безперечно, — відповів дідусь. — Вона і праворуч, і ліворуч, і попереду, і позаду».

Я зрозумів, що дідусь просто глузує, і пішов, не попрощавшись. І йшов, і йшов, і йшов…

— Зупиніться, сеньйоре Феліксе, не йдіть далі, а то ви вже шкутильгаєте! — сказала Емілія.

Кіт злегка зніяковів, та провадив далі:

— І йшов, і йшов, і йшов, коли раптом мені назустріч…

— …дурень! — знов урвала Емілія.

— Не чіпляйся більше з своїм дурнем, Еміліє! — розгнівалася Кирпа. — Ніякий дурень йому назустріч не потрапляв. Ось у тебе дурна звичка всіх переривати. Розказуйте далі, сеньйоре Феліксе.

— Як раптом мені назустріч інша бабуся, ще старіша, Ще старезніша, ніж та.

Емілія скептично розсміялася:

— Яка оригінальна країна!.. Бабуся тут, бабуся там — скрізь самі бабусі та й годі…

Кіт Фелікс знову трошки збентежився, та все провадив далі, хоч не таким спокійним тоном, як давніше.

— Я підійшов до бабусі і ввічливо запитав: «Чи не знаєте ви, сеньйоро…»

— І т. д. і т. ін., — сказала Емілія. — І що ж вона відповіла?

Кіт Фелікс, ще більш зніяковівши і з острахом поглянувши на Емілію, сказав:

— Вона відповіла: «Такого шевця ніколи і не було, котику. Казка та й годі».

— Ну, а далі ж що? — заспішила Емілія, зрозумівши, що оповідач щось не може дати собі раду.

— І я… я… — тремтячим голосом замурмотів кіт, — залишив шукати цю землю і зайнявся іншими справами.

Запала прикра мовчанка. Цього разу всі були зовсім збиті з пантелику. Донна Бента здивовано подивилася на внучку, але Кирпа тільки знизала плечима. Тітонька Настасія зітхнула і руками розвела, а Педріньйо, задерши голову, почав уважно вивчати дошки стелі. Лише Емілія рішуче поглянула прямо в лице котові. Зморщивши свого носика, вишитого нитками муліне, вона презирливо скривилася і співуче промовила:

— Не варто, знаєте, їхати так далеко, щоб розповісти таку, вибачте на слові, безглузду історію. Я, наприклад, відколи мене пошила тітонька Настасія, нікуди зовсім не виїжджала, та, запевняю вас, можу розповісти що-небудь набагато цікавіше.

— Тоді ходімо спати, — сказала донна Бента, підводячись, — а наступного разу розповідатиме Емілія. Вона ж у нас таки розумниця.

І Кирпі теж довелося погодитися:

— Так, хоч вона весь час переривала, але для ляльки, пошитої на селі з ганчір’я, вона міркує досить розумно.

Емілія була в захваті від свого успіху. Та цієї хвилі граф де Кукурудзо вибив головою покришку і, пильно дивлячись на кота Фелікса, сказав:

— Ні, вже пробачте, наступного разу розповідатиму історію я. І це буде історія про одного пройдисвіта і самозванця.

Розділ п’ятий

Граф розповідає історію

Наступного ранку тітонька Настасія повідомила новину в курнику не вистачає одного курчати. Було дванадцятеро, а стало одинадцятеро.

— Як дивно… — здивувалася донна Бента.

Мабуть, лисиця унадилася або кіт який приблудний, — зауважила тітонька Настасія. — А яка шкода, сеньйоро, загинуло найбільше курча, півник рябенький, знаєте?

Коли діти довідалися про те, що сталося, Педріньйо сказав:

— Добре б улаштувати пастку, а ще краще — порадитися з графом. Він недавно читав книжку про Шерлока Холмса.

Пішли до графа. Він вислухав повідомлення і посміхнувся з виглядом досвідченого шпига:

— Дайте цю справу мені. Я огляну місце злочину і проведу розслідування.

І насправді, граф провів у курнику цілий день. Спочатку він дослідив порох на долівці курника і знайшов кілька волосинок невідомого походження. Потім переговорив з батьками потерпілого — показним рябим півнем і чорною куркою.

Наступного ранку тітонька Настасія прийшла сказати, що загинуло ще одне курча. Донна Бента засмутилася: так скоро весь курник розкрадуть.

— Ну, а що ж Педріньйо? — з досадою сказала вона — Адже обіцяв вислідити злодія.

— Висидіти? — перепитала тітонька Настасія, — Та вони з графом усе сидять та сидять в курнику, але досі нічого не висиділи.

А Педріньйо з графом у цей час радилися.

— Моя думка, — сказав Педріньйо, — що це лисиця.

— Я вважаю, що про лисицю тут нічого й говорити, — відповів учений шпиг. — Я все оглянув найретельніше і знайшов якусь волосину, що явно не належить ані лисиці, ані лісовому щурові опосуму, ні щурові домашньому, звичайному.

— Тоді кому ж?

— Це мені невідомо. Я повинен вивчити цю волосину під мікроскопом. Зробіть мені мікроскопчик, будьте ласкаві.

— У бабусі є бінокль. Може, згодиться?

— Повинен згодитися. Принесіть, будьте ласкаві.

Педріньйо збігав додому і приніс бінокль донни Бенти. Граф-шпиг поклав волосину під бінокль і довго вивчав. Потім виголосив:

— Я сподіваюся, що натрапив на слід злодія…

— Хто ж він?

— Я ще не можу сказати остаточно, але ми маємо до діла, здається, з твариною чотириногою з родини котячих. Ідіть, будь ласка, гратися і залишіть мене на самоті. Мені треба зробити висновок з моїх досліджень, і вважаю, що до вечора проблему буде розв’язано.

Педріньйо пішов гратися, залишивши графа, що поринув у глибокі роздуми.

День стояв погожий, і донна Бента, сидячи на своєму низенькому стільці з підпиляними ніжками, шила Кирпі плаття, а Кирпа допомагала їй засилювати нитку в голку і крутити ручку швацької машинки.

А Емілія? Емілія погойдувалася у своєму гамаку на веранді, поринувши у спогади про вчорашній успіх, коли раптом кіт Фелікс, що проходив повз ганок, присів на задні лапи і, виводячи хвостом ліниві зигзаги, так і вп’явся в неї очима.

— Чого це ви на мене так пильно дивитеся? — невдоволено запитала Емілія. — Ніколи не бачили, чи що?

Кіт іронічно посміхнувся і пронявчав:

— Такої поважної, як сьогодні,— ніколи. Неначе якусь перемогу здобули.

Емілія гойднулася в гамаку і промимрила:

— Заздрісний на чуже щастя зазіхає.

Кіт відповів з величезною зневагою:

— Цього