Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату
— Заздрісний на чуже щастя зазіхає,— повторила Емілія. — Я таки лялька, а ось ви — справжнісінький облудник, зрозуміло?
— Чому це?
— Чому це? Та тому, що ви зовсім не американець, і ні в якому хмарочосі не народилися, та й не родич Котові в Чоботях, і ніяка акула вас не ковтала. Все це самі вигадки. Я дуже добре знаю, коли людина правду каже, а коли бреше. У мене чуття…
Кіт схопився, запирхав і хотів подряпати Емілію. Та Емілія закричала так голосно, що злякала Кирпу.
— Що скоїлося, Еміліє? — запитала Кирпа, підбігаючи, — Чим ти так схвильована?
Емілія випросталась у своєму гамаку і гнівно вказала на кота:
— Цей хуліган хоче мене подряпати! Свинство яке, га?
— Та чому? Через що ви посварилися?
Емілія ще більше випросталася.
— Він скаженіє від злості, що провалився з своєю історією, і заздрить моєму успіхові. Я сказала, що він не американець, і не родич Котові у Чоботях, та й акула його не ковтнула, тому цей осел ще й намагався за те мене подряпати. Гіпопотам та й годі!..
Кіт обернувся до Кирпи:
— Ви самі чули, як вона мене ображає. Коли я гіпопотам, то хто ж вона, скажіть на милість? Мавпа?..
Це було вже занадто. Емілія кинулася до кота Фелікса, схопила його за підборіддя і почала так шарпати, що навіть вирвала одну волосину. Кирпа розборонила забіяк.
Кота було винесено в сад, а Емілія залишилася одна сама на веранді, обмірковуючи план помсти: вона була така збуджена, що вголос розмовляла сама з собою. Ось тут і з явився граф.
— Сеньйоре графе, — гукнула його Емілія, — послухайте, прошу, історію моєї сварки з котом Феліксом!
Граф сів поруч з нею в гамак і вислухав усю історію від початку і до кінця. Коли дійшли до волосини, що її Емілія вирвала у кота, граф спитав:
— А де волосина? Я зараз саме працюю над дослідженням волосяного покриву деяких тварин, і мені було б дуже цікаво познайомитися також і з цією волосиною.
Емілія відкрила коробочку, де була схована котова волосина, і віддала її графові, кажучи:
— Беріть, тільки потім віддайте. Я хочу зберегти цю бридку волосину на згадку про мою битву з цим хуліганом… цим… — Емілія задихнулася.
Граф обережно взяв волосину і пішов вивчати її з допомогою бінокля донни Бенти.
Коли прийшов вечір і тітонька Настасія засвітила лампу в їдальні і сказала: «Пора, любі!» — і всі вже посідали на свої звичні місця, завітав і граф. Та, раніше ніж лізти до бляшанки, він підійшов до тітоньки Настасії і тихенько сказав їй на вухо:
— Візьміть мітлу і поставте її біля себе.
Старій негритянці ця просьба здалася дуже дивною, і вона зажадала пояснень.
— Я не можу нічого пояснити, — відповів граф, — але прошу вас виконати моє розпорядження. Поставте мітлу близенько від себе, бо дуже можливо, що після того, як ви почуєте історію, яку я розповім, виникне потреба декого звідси вимести…
Тітонька Настасія принесла мітлу і поставила її біля себе, хоч ніяк не могла второпати, навіщо це все-таки потрібно.
Коли епізод з мітлою закінчився, Емілія оголосила:
— Слово надається сеньйорові графу де Кукурудзо.
Граф випростався в своїй бляшанці, відкашлявся і почав:
— Шановні дами і панове!
Кіт Фелікс удавано посміхнувся:
— Хіба це історія, сеньйоре графе! Це швидше промова чи доповідь, якщо хочете… В цьому будинку люблять критикувати інших, та я бачу, що розповідати історії тут все ж ніхто не вміє.
Це був прямий безпосередній натяк на Емілію, і вона нервово завовтузилася на своєму стільці, ладна вже відповісти якими-небудь грубощами, однак Кирпа заспокоїла її. Графа не збентежив цей відступ. Він обмежився тим, що кинув на кота грізний погляд і сказав:
— Ні, це не промова і не доповідь, сеньйоре коте! Це дещо інше, а що це таке, незабаром пояснить ось та сеньйора Мітла, яка стоїть біля тітоньки Настасії!..
Всі злякано поглянули на графа, не розуміючи, що означають його слова. Та граф не визнав за потрібне пояснити свої слова і вів далі:
— Шановні дами і панове! Історію, яку я вам розповім, я не вичитав ні в якій книзі; вона є наслідком моїх власних наукових досліджень, наслідком тривалих роздумів і ретельних математичних викладок. Я провів дві ночі без сну, складаючи цю історію, і сподіваюсь, що всі присутні оцінять як слід мої зусилля.
— Безперечно, безперечно, — хутко мовила Кирпа, — та кажїть-бо скоріше.
— Жив собі кіт, — почав граф, — і був цей кіт без всякого виховання, він не мав ніяких заслуг, зате мав дуже погані нахили. Якби він був котом порядним і культурним, я б з превеликим задоволенням повідомив тут про це, але, на жаль, він не такий. Мав цей кіт, як кажуть, довгі лапи, був злодієм, і ніхто не бажав мати з ним ніякої справи. В домі, де він народився, незабаром розгадали його погані нахили і вигнали його на вулицю, давши при цьому доброго прочухана. Кіт ледве втік і оселився в іншому будинку, дуже далеко від першого, сказавши, що його колишній хазяїн помер, і відрекомендувавшись кращим у світі мисливцем на мишей. Всі повірили словам брехуна і дозволили йому залишитися. Але цей кіт був такий нахабний, що, замість виправитися і змінити спосіб життя, грабував далі. Першої ж ночі, що він провів у новому домі, кіт подався на кухню і украв шматок м’яса, який куховарка зберігала на завтрашній день. Украв і не відчув ніяких докорів совісті, навіть коли куховарка звалила провину на бідолашну дівчинку негритянку, що прислужувала в домі, і побила її ціпком.
— Ох, я б йому дав!.. — вигукнув Педріньйо. — Я б цього кота так ушкварив з рогатки, що у нього б зірки з очей посипалися…
— Кінець кінцем, — казав далі граф, — у цьому будинку теж вивели його на слизьке і виставили за двері.
І він утік і вирішив податися до такого місця, де багато курчат. Він знайшов таке місце і оселився там. Проте хазяїн помітив, що кількість курчат катастрофічно зменшується, щодня зникає двоє, а інколи й троє курчат, і сказав дружині, що має намір найняти собаку-шукача, щоб він ночами стеріг курник. Кіт-злодій підслухав цю бесіду і пішов. І йшов, і йшов, і йшов, поки не знайшов інший будинок, де жили дві бабусі і двоє дітей, одна дитина чоловічої статі, і друга — жіночої.
— Який збіг! — вигукнула Кирпа. — Схоже на бабусин дім…
— Він вибрав цей дім, — вів далі граф, — і втерся
