Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

— Хто б це міг бути? — вигукнули разом обидві принцеси, Кирпа та Емілія.

Незабаром почулося «трик-трик-трик», маркіз просунув рильце у двері і оголосив:

— Крихітна людинка в здоровенних чоботиськах!

— Мізинчик! — радісно скрикнули принцеси — і вгадали.

Зовсім забувши, що вони тепер вже не дівчатка, скривджені злими мачухами, а знамениті принцеси, Кагляночка й Білосніжка кинулися назустріч маленькому героєві. Чому герою? Ви не знаєте? Таж він керував змовою казкових персонажів, що оголосили війну старим книжкам і вирішили зажити новим життям. Як це сталося? Та от як!

«Хто сказав, що нас написали один раз і назавжди? — сказав якось Мізинчик своїм друзям із казок. — У нас ще все життя попереду. Хай живуть нові пригоди! В дорогу, до Будиночка Жовтого Дятла!..» І Мізинчик стрибнув із сторінки книжки казок і кинувся бігти. Інші з радістю рушили за ним. Це і зрозуміло: адже всі занудилися і прагнули нових пригод. Аладдін скаржився, що його чарівна лампа заіржавіла. Зачарована Красуня прокинулась і помирала з нудьги. Кіт у Чоботях полаявся з маркізом де Карабасом і зібрався в гості до кота Фелікса… Білосніжка засмутилася, що у неї пропав рум’янець… Почувши цю історію, Емілія так розпалилася, що заплескала в долоні й заспівала войовничий індіанський гімн власної вигадки. Потім схопила маленького героя і мало не задушила в припадку захвату. Вона просто не знала, що з ним робити: садовила до себе на коліна, обнімала і все розпитувала, розпитувала… Коли Мізинчик вже зовсім очманів від цих пестощів і не міг до’ ладу відповісти на жодне запитання, вона запропонувала повести його до своєї іграшкової кімнати і показати свої іграшкові цяцьки.

— Тільки спершу роззуйтеся. Просто не розумію, як можна ходити з таким тягарем на ногах, сеньйоре!..

— Таж я без них нічого не вартий, — відверто одказав Мізинчик. — Я маленький, слабенький, а коли я в цих чоботях, мені ніхто не страшний.

— А слон?

— І слон не страшний.

— А гіпопотам?

— І гіпопотам, і носоріг, і жирафа, і змія, і…

— І крокодил-жакаре теж? — ще про всяк випадок запитала Емілія. Вона вважала, що крокодил-жакаре — це вже найстрашніше чудовисько.

— І крокодил-жакаре, і взагалі ніхто-ніхто. Я в цих чоботях роблю сім миль за один крок! Ну який же крокодил-жакаре мене наздожене, самі подумайте?

— Чудово! — вигукнула Емілія. — Тільки я б на вашому місці, сеньйоре, залишила на тиждень ці чоботи у нас. Ми б цілий день гралися у «тут і там…» Цікаво…

В іграшковій кімнаті було багато іграшок. Мізинчикові дуже сподобалася колекція кольорової квасолі, яку подарувала Емілії тітонька Настасія, і щіточки на клей, щоб замітати підлогу. Але особливо довго стояв він перед старою люлькою без цибуха, яку дав Емілії їх сусіда, дядько Теодоріко… Так довго стояв, що Емілія сказала:

— Ну, коли так подобається, то беріть, я іншу дістану. Але вибачте за нескромне запитання: навіщо вам ця люлька, сеньйоре?

— Гуляти в схованки! — відповіла крихітна людинка, стрибнула в люльку і так добре сховалася, що ніхто в житті не подумав би, що вона там сидить.

Та Емілія не дуже любила робити подарунки. Казати правду, їй куди більше подобалося їх одержувати. Тільки один раз у житті вона і зробила подарунок і більше вже ніколи нічого нікому не дарувала. І то, пригадуючи згодом про люльку з обламаним цибухом, вона нишком зітхала!

Емілія саме показувала Мізинчикові свої скарби, коли почувся такий грюкіт у двері, що весь будинок захитався. Емілія побігла довідатися, що сталося. Вона побачила, що Білосніжка дуже схвильована. Принцеса вся тремтіла і перелякано казала, звертаючись до Рабіко:

— Не відчиняйте! Це той ненормальний, який шість Дружин убив!..

Розділ четвертий

Синя Борода

Білосніжка навіть образилася на хазяйку:

— Як це ви запрошуєте у пристойний дім таке чудовисько? Коли б я знала — не прийшла б…

Кирпа розгублено визнала, що вже дуже їй кортіло глянути, чи справді така синя ця борода, але що вона ніяк не думала образити гостей, що вона, навпаки… Щоб принцеси, будь ласка, не лякалися, Рабіко не відчинить. І метнулася до дверей, щоб глянути у шпарку на цю бороду.

— Синя, слово честі! — вигукнула вона. — Синя, як небо!.. От страховище! У нього на паску шість голів, як у дикуна з племені мисливців на черепи…

Тут принцеси не витримали і теж вирішили зазирнути в шпарку. Кагляночка зауважила:

— Незрозуміло! Я завжди думала, що брат сьомої дружини Синьої Бороди вбив його…

— Вбив, але тимчасово, — пояснила Емілія. — У нас теж нещодавно такий випадок був: тітонька Настасія вибрала курку для обіду, але курка тимчасово втекла… отож ми того дня так і не обідали…

Синя Борода був ображений, що йому не відчиняють. Він стукотів у двері і погрожував, що одружиться з усіма принцесами, які так ось нахабно замикаються. Емілія терпіла, терпіла, а потім приклала свій маленький рот до замкової шпарки і вибухнула:

— Та ну-бо спробуй одружитися! От як я зараз накажу вітрові тебе пошарпати, то заспіваєш ти у мене не тієї пісеньки! Пофарбуй-но краще бороду в чорний колір, нахабо!

Синя Борода обернувся і люто пішов геть, лаючись, як базарна перекупка.

Незабаром прийшов Аладдін. От йому всі зраділи. Всім страшенно кортіло глянути на чарівну лампу. Емілія відразу почала просити лампу, ну хоч потримати…

Кирпа відкликала її вбік.

— Зовсім сором утратила! — сказала вона суворо. — Хіба можна бути такою жебрачкою!

— Але ж, Кирпо, я ж не прошу назовсім, — виправдувалася Емілія, — я ж у борг, а потім йому віддам, розумієш…

Аладдін був гарний парубок і дуже сподобався обом принцесам.

Вони відразу ж до нього підсіли і почали розважати розмовами. Потім прийшов Кіт у Чоботях. Кирпа й Емілія розповіли йому про кота Фелікса-самозванця, який запевняв, що він його прапрапраправнук у п’ятдесятому коліні.

— Зухвала брехня! — сказав Кіт у Чоботях. — Я ніколи не був одружений. У мене навіть дітей не було, про які ж п’ятдесят колін тут можна говорити! Ваш знайомий просто хвалько. Не раджу вам з ним приятелювати.

— Та ми його вигнали, вигнали! — радісним дуетом заспівали Емілія й Кирпа.

Раптом Кагляночка охнула і ляснула себе по лобі:

— Хай йому чорт, я забула мою чарівну паличку на тумбочці біля ліжка. Ще прийде яка-небудь відьма і поцупить…. От біда!

Кіт у Чоботях і Хлопчик-Мізинчик негайно визвалися поїхати до палацу по паличку. Кагляночка полегшено зітхнула і подякувала за люб’язність. Не минуло й кількох хвилин, як вони повернулися, несучи паличку один за один кінець, другий — за другий. Бідна принцеса так