Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

— Хоча б кіт Фелікс швидше прийшов! А то так сумно…

Не встигла вона промовити останнє слово, як почулося нявчання, і кіт Фелікс показався на дворі. Вигляд у нього був схвильований:

— Мерщій!.. Принц тоне…

Всі, вкрай здивовані, побігли назустріч котові.

— Як це Принц тоне, коли він риба? — запитала Кирпа.

— Адже ж його на цілий вечір витягнули з води! Він розучився плавати.

— Рятуйте! — закричала Кирпа і прожогом кинулася до річки — рятувати Принца.

Розділ четвертий

Історія кота Фелікса

Кирпі не пощастило врятувати Принца. Коли вони прибігли на берег струмочка, там нікого не було. Вирішивши, що Принц урятувався сам, Кирпа притьмом побігла назад додому: вона аж палала з цікавості, так їй кортіло послухати пригоди кота Фелікса! Кирпа посадовила кота до себе на коліна і сказала йому:

— Ви повинні розповісти нам все своє життя, геть усе. Гаразд?

— Згода! — відповів кіт. — Але тільки я, знаєте, люблю розповідати вечорами. Вдень воно якось не те.

— Тоді підіть погуляйте, а ввечері повертайтеся до нас. Домовилися?

Кіт пішов розгулювати туди й сюди по всьому садку, зловив трьох мишей і присмерком був уже біля ганку будиночка донни Бенти. Тітонька Настасія запалила в їдальні лампу і сказала: «Пора, любі!» Всі посідали навколо знаменитості. Донна Бента сіла на свій улюблений низенький стілець з підпиляними ніжками, проти онуків, які зручно вмостилися в гамаку. Емілія, звісно, теж захотіла в гамак і сіла на коліна до Кирпи. Навіть граф де Кукурудзо надумав послухати. Кирпа пожаліла бідолаху. Вона легенько змела з нього щіточкою цвіль і ткнула в куток, посадовивши при цьому в бляшанку — щоб не бруднив підлоги.

Коли всі влаштувалися, Емілія сказала:

— Починайте, сеньйоре Феліксе!

І кіт Фелікс почав розповідь:

— Був собі колись дуже знаменитий кіт, і служив він зброєносцем при маркізові де Карабасі; він був такий знаменитий, що у всьому світі не знайдете людини, яка не знала б його.

— Навіть я знаю! — радісно скрикнула Емілія. — Хоч і вважається, що коли я лялька, то значить — не людина… Я, до речі, іншої думки про себе, але це до справи не стосується… Того кота звали Кіт у Чоботях!

— Цілком правильно, дитинко, — люб’язно підтвердив кіт. — Ця видатна особа служила, повторюю, зброєносцем при маркізові де Карабасі. Дуже розумний був кіт, хитрун! Перейшов уже крізь сито й решето, самі знаєте. А потім він одружився, справді… З гарненькою рудою кицькою. І вони мали багато дітей. І так ішло це безперервне нявкання, аж доки на світ з’явився я.

— Як здорово! — зраділа Кирпа. — Значить, ви правнук чи праправнук Кота в Чоботях?

— Я його прапраправнук у п’ятдесятому коліні, — пояснив кіт Фелікс, — але я народився не в Європі, не думайте. Мій дідусь приїхав до Америки на кораблі Христофора Колумба і став американцем. Адже ви всі знаєте, хто такий був Христофор Колумб, я сподіваюся?

— Аякже! — сказав Педріньйо. — Христофор Колумб— це знаменитий мандрівник, який 1492 року відкрив Америку.

— Так, — відповів кіт, — ось із ним мій дідусь туди і приїхав. Я ще застав дідуся при житті. Це був дуже старенький дідок; він любив розповідати про свою мандрівку і як вони з Колумбом Америку відкривали.

Емілія заплескала в долоні:

— Розкажіть, розкажіть, як він розповідав! Розкажіть, як так сталося, що цей самий Колумб раптом Америку відкрив!

Кіт Фелікс відкашлявся і почав:

— Мій дідусь їхав саме на головному кораблі Христофора Колумба, що звався «Свята Марія»… їхав він у трюмі і під час усієї морської плавби не бачив нічого, крім мишей. А треба вам знати, що мишей на «Святій Марії» було більше, ніж бліх на блошливому собаці; і поки там, нагорі, моряки боролися з бурями, мій дідусь там, унизу, боровся з мишами. Понад тисячу зловив. Він так об’ївся, що вже не міг бачити навіть кінчика хвоста крихітного мишенятка. Нарешті корабель причалив до берега, дідусь піднявся на палубу і побачив під собою синє море, а напроти себе — землю, порослу високими пальмами.

— Значить, це була Бразілія! — сказала лялька. — Тут у нас все пальми та пальми, і на кожній пальмі, на самій верховині, сидить соловей-сабіа і співає.

— Побачив землю, порослу пальмами, — провадив далі кіт, не дуже задоволений, що його так часто уривають, — і на березі чимало голих індіанців, озброєних луками і стрілами. Вони дивилися на корабель так, наче побачили когось з того світу: це вперше-бо до їхнього берега причалив корабель.

— Уявляю, коли б вони побачили поїзд, — зауважила Емілія.

Тоді Колумб, — вів далі кіт, — поклав собі зійти на берег і дізнатися, що це за земля, бо не був певен, чи Це Америка, чи щось інше. Він спустив шлюпку на воду і поплив до берега. Стрибнув на берег і покликав індіанців.

Індіанці навіть не зрушили з місця, та їхній вождь поклав не боятись і підійшов до Колумба.

«Привіт!» — сказав Колумб поштиво і зняв свого капелюха з пером.

«Ласкаво просимо!» — відповідав індіанець, але капелюха не зняв, тому що не носив його.

Тоді Колумб поцікавився:

«Чи не можете ви, сеньйоре, сказати мені: оце і є та сама Америка, яку я шукаю?»

«Атож! — відповів індіанець. — Оце і є та сама Америка, яку ви, сеньйоре, шукаєте. А я знаю, хто ви! Адже ви той самий Христофор Колумб, так?»

«Це справді я. Як ви вгадали?»

«Сам не знаю, — відповів індіанець. — Як тільки ви, сеньйоре, ступили на берег, мене начебто в живіт ударило, і я сказав собі: це приїхав сеньйор Христофор, побий мене грім!»

Колумб попростував до індіанця, щоб потиснути йому руку. Індіанець обернувся до своїх товаришів, що стояли трохи осторонь, і крикнув:

«Ось нас і відкрили, хлопці! Це і є той самий Христофор Колумб, який хазяйнуватиме на нашій землі. Старі часи закінчилися. Тепер починається нове життя. І така зніметься колотнеча…»

В цьому місці розповіді граф вистромив голову з бляшанки і голосно сказав:

— Не вірте! Америку відкрито зовсім не так! Я прочитав усю історію Колумба в книзі, що стоїть на полиці у донни Бенти. Я запевняю, що кіт Фелікс усе вигадує.

— Нічого він не вигадує! — скипіла Емілія, — Так усе й було. Книжка там не була і не може знати більше, ніж дідусь сеньйора Фелікса, який сам там був і на власні очі все бачив.

— Та ця історія просто бридня! — обурився вчений граф. — Бридня якась!..

— Самі ви бридня! — зарепетувала Емілія.

І обернувшись до Кирпи, запропонувала:

— Чому б нам не заткнути графа, га?

Кирпа погодилася, що це непогана думка: вона збігала