Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Поки я вивчав пульт управління, другий корабель абукрабиків спробував підійти на відстань пострілу, але я не люблю, коли мене збивають двічі протягом одного сезону! Якщо гармати мого патрульного корабля підходили тільки для полювання на шмяклів, це не означає, що я зовсім не вмію стріляти. Гарматні залпи змусили абукрабиків дещо відстати.

Я хотів вийти на рівень нуль-переходу (там загубитися легше), але абукрабики знову розкусили мою тактику і спробували загнати в топку місцевого світила. Така перспектива теж мало приваблювала, хоча абукрабики дуже наполягали. У розпал маневру я раптом зрозумів, що не справляюся з керуванням: просто не вистачає рук. Повертатися у власну оболонку завжди простіше, ніж з неї виходити, і я став самим собою.

Позаду знову ойкнула Свєтка, та я не міг відволікатися. Зрештою, не можна жити застарілими уявленнями про зовнішній вигляд розумних істот. Я анітрохи не страшніший за абукрабика, а рожеві щупальця виглядають набагато гарніше за чорні клешні.

Коли Тайфун став величезним рожевим восьминогом, я зовсім не злякалася, тільки подумала: черв’яком він був симпатичнішим. До того ж, свист восьминога важко зрозуміти без перекладача.

Вони все-таки підставили мені свій борт! Я всадив у їхню металеву оболонку все, що ще залишалося в боєзапасі моїх гармат, і подивився на Свєтку третім, п’ятим і сьомим очима. Вона злякано витріщила два своїх і квапливо сказала:

— Рожевий колір тобі дуже личить.

— Повертаємося, — попередив я. — Сідати будемо на пустир чи на шосе?

— Краще на шосе, — сказала вона й додала: — На пустирі вже зовсім темно.

Шосе так шосе. Я замовк, бо в рідній подобі говорити по-людськи важкувато, а мого свисту вона не розуміла.

Однак повернути назад виявилося не так просто. Корабель завзято пручався моїм спробам лягти на зворотній курс, і я цілком поринув у вивчення позначень над пультом керування.

Свєтці набридло сидіти на підлозі, вона смикнула мене за щупальце й сказала:

— Можна я трішки тут роздивлюся?

— Можна, — свиснув я й повторив по-людськи: — Так.

П’ятим оком я бачив, як вона обтрусила штани, застібнула блискавку на куртці й пішла досліджувати відсіки. Скафандр був майже не помітний на ній, хоча саме він зараз створював навколо Свєтки середовище нормального перебування, такий собі блакитнуватий ореол. Цікаво, де абукрабики роздобули такі скафандри? Напевно, поцупили в Дружньому світі. У нас поки таких немає, ми ще по-дідівському користуємося системою Першого косморозвідника, тобто сподіваємося на природну адаптацію.

Свєтка повернулася дуже нескоро й притягла цілу купу картинок. Я не настільки знаю мову абукрабиків, щоб розбирати їхній живопис, тому довелося застосувати перекладач. Перекладач видав настільки невтішні новини, що я навіть посірів.

— Що сталося? — занепокоєно запитала Свєтка.

— Кепські справи, — свиснув я й переклав: — Здається, ми не зможемо зараз повернутися.

— А коли? — захвилювалася Свєтка. — Завтра?

— Ні. Включилося автоматичне керування. Ми летимо на Роїну.

— І нічого не можна зробити?

— Ні.

У цей момент Тайфун раптом нагадав мені тата, коли той довідався про програш наших, тільки Тайфун не додав про гостей та картоплю.

— Ти не бійся, — сказав він, — абукрабики повинні відправити тебе додому. За нашими законами, немає страшнішого злочину, ніж увести в наш світ істоту з Незнайомого світу, адже ніхто не може передбачити наслідки.

Тайфун склав докупи щупальця і посірів ще сильніше:

— Вибач, я не виконав обіцянки.

Бідний Тайфун, його найбільше непокоїло, що я спізнюся на розмову з мамою.

— Тайфунчику, а навіщо ти вистежував абукрабиків?

Восьминіг заплющив половину своїх очей і відповів ледве чутно:

— Я простежив шлях каравану Абукраба і визначив місце, де знаходяться їхні склади з ультуною.

— А що таке ультуна?

Як я міг пояснити, що таке ультуна, якщо не знав сам? У нашому світі її немає, та й у Дружньому не так вже й багато. Проникаючи в Дружній світ, абукрабики вивозять ультуну караванами, а в союзників потім усілякі катаклізми в природі трапляються. Зате абукрабики штампують із ультуни запчастини для своїх кораблів і надзвичайно задоволені ними. Словом, банальне злодійство.

— Тайфунчику, а хто такі абукрабики?

Я не мав ані найменшого бажання описувати чорні клішні й очі на стеблинках, тому і відповів коротко та ясно:

— Абукрабики — це зграя Абукраба.

Свєтка широко розплющила очі й запитала найбезневиннішим тоном:

— Тайфунчику, а хіба патрульні дріб Бети бояться шахраїв?

Я злегка образився і про всяк випадок сказав:

— Підеш картоплю чистити!

Ця погроза вгамувала її ненадовго. Свєтка залізла з ногами на пульт керування, показала язик електронному мозку й подивилася на мене звисока:

— Тайфунчику, — запитала вона, хилитаючи ногою в небезпечній близькості від екранів кругового огляду, —