Маятник Фуко - Умберто Еко

Коли я розповів про цей епізод Лії, вона сказала мені: «Як на мене, він був щирий. Він просто хотів відвести душу. Гадаєш, що у поліційному управлінні він знайде когось, хто слухатиме його, коли він запитує, чи Жанна Канудо була правою чи лівою? Він хотів лише зрозуміти, чи це він нічого не тямить, чи ця історія справді надто складна. А ти не зумів дати йому єдиної правильної відповіді».

«А вона є?»

«Звичайно. Тут нема що розуміти. Синархія — це Бог».

«Бог?»

«Авжеж. Людство не може стерпіти думки, що світ з’явився випадково, через помилку, лише тому, що чотири безмозкі атоми зіштовхнулися на мокрому шосе. А тому треба знайти космічну змову, Бога, янголів або дияволів. Синархія виконує ту ж функцію, лише у зменшених масштабах».

«То я повинен був пояснити, що люди підкладають бомби під поїзди, тому що шукають Бога?»

«Можливо».

54

Князь тьми — джентльмен.

(Шекспір, Король Лір, III, iv, 140)

Була осінь. Одного ранку я пішов на вулицю Маркезе Ґвальді, бо мені треба було запитати дозволу пана Ґарамона замовити за кордоном деякі кольорові репродукції. У кабінеті пані Грації я помітив Альє, який нахилився над каталогом авторів «Мануціо». Я вирішив не турбувати його, бо запізнювався на зустріч.

Закінчивши розмову про справи, я запитав Ґарамона, що робить Альє у приймальні.

«Це геній», сказав мені Ґарамон. «Це людина надзвичайної проникливости і вчености. Одного вечора я привів його на вечерю з деякими нашими авторами, і він зіпхнув мене до ролі статиста. Що за дар конверсації, що за стиль. Джентльмен старого покрою, великий пан, тепер таких не знайдеш. Яка ерудиція, яка вченість, скажу більше, яка поінформованість. Він розповідав надзвичайно дотепні анекдоти про людей, які жили сто років тому, присягаюсь вам, ніби він був особисто з ними знайомий. І знаєте, на яку думку це навело мене, коли я повертався додому? Він з першого погляду сфотографував моїх гостей, він знав їх уже краще від мене. Він сказав мені, що ми не маємо сидіти й чекати, аж автори Розкритої Ісіди нагодяться самі. Даремна праця, й рукописи треба читати, а зрештою, невідомо, чи вони будуть готові брати участь у видатках. А в нас же є ціла золотоносна жила, яку можна використати: каталог усіх авторів „Мануціо“ за останні двадцять років! Розумієте? Ми пишемо до тих наших старих, славних авторів, або принаймні до тих, які придбали також залишок, і кажемо: любий добродію, ви знаєте, що ми розпочали серію видань, присвячених таємним наукам високої духовности? Чи не хотіли б ви, як автор такого калібру, зробити спробу проникнути в цю невідому землю і так далі, і тому подібне? Кажу вам, він геніальний чоловік. Думаю, він хоче запросити нас усіх у неділю ввечері. Він хоче завезти нас до одного замку, цитаделі, скажу більше, до однієї розкішної вілли в околиці Турину. Здається, там відбуватимуться надзвичайні речі, якийсь ритуал, відправа, шабаш, на яких хтось добуватиме золото чи живе срібло чи щось подібне. Це цілий іще не відкритий світ, любий Казобоне, хоч ви знаєте, що я живлю якнайбільшу повагу до тої вчености, якій ви присвячуєтеся так пристрасно, а навіть дуже, дуже задоволений з нашої співпраці — авжеж, знаю, той невеличкий фінансовий ретуш, про який ви мені натякали, я не забуваю, ми повернемося до нього у свій час. Альє сказав мені, що буде також ота пані, ота вродлива пані — може, не стільки вродлива, скільки цікава, дуже оригінальна, щось є у її погляді — ота приятелька Бельбо, як же її зовуть…»

«Лоренца Пеллеґріні».

«Мабуть, так. Між нею і нашим Бельбо щось є, еге ж?»

«Гадаю, вони добрі друзі».

«Ага! Оце відповідь джентльмена. Молодець, Казобоне. Але я питаю не з простої цікавости, я ж почуваю себе батьком вам усім і … glissons, à la guerre comme à la guerre[152]… Прощавайте, хлопче».

У нас справді була призначена зустріч із Альє, на пагорбах поблизу Турину, підтвердив мені Бельбо. Подвійна зустріч. Першою частиною вечора буде вечірка в замку одного розенкройцера, дуже заможного, а потім ми з Альє повинні поїхати в якесь місце за декілька кілометрів, де мав відбутися — звісно, опівночі — друїдичний ритуал, про який Альє говорив дуже туманно.

«І я подумав», додав Бельбо, «що нам добре було б також обговорити нашу історію металів, а тут нам завжди щось перешкоджає. Чом би нам не виїхати в суботу і не провести два дні у моєму старому будинку в ***? Це чудова місцина, ви побачите, тамтешні пагорби варті цього. Діоталлеві згоден, можливо, приїде також Лоренца. Звичайно… можете взяти з собою когось».

Він не був знайомий із Лією, але знав, що у мене є подруга життя. Я сказав, що приїду сам. Два дні тому я посварився з Лією. Нічого серйозного, все мало влаштуватися впродовж тижня. Але я відчував потребу виїхати на два дні з Мілану.

І от ми прибули до ***, тріо видавництва «Ґарамон» та Лоренца Пеллеґріні. При від’їзді був момент напруги. Лоренца прийшла, як було домовлено, але коли вже треба було сідати до авта, вона сказала: «Може, я залишуся, і ви зможете працювати спокійно. Я приїду потім із Симоном».

Бельбо, який сидів з руками на кермі, напружив м’язи і, втупившись перед себе, тихо сказав: «Сідай». Лоренца сіла і впродовж усієї подорожі, сидячи спереду, тримала руку на шиї Бельбо, який мовчки вів машину.

*** все ще було тим сільцем, яке Бельбо знав під час війни. Декілька нових будинків, сказав він нам, сільське господарство занепадає, тому що молодь перебралася до міста. Він показав нам кілька пагорбів, де тепер були пасовиська, які колись золотилися збіжжям. Село з’явилося раптово за поворотом, біля підніжжя пагорба, де стояв будинок Бельбо. Пагорб був низький, і поверх нього можна було побачити рівнину Монферрато, вкриту легким світляним туманом. Коли ми підіймалися, Бельбо показав нам невеличкий пагорб попереду, майже голий, на вершині якого стояла капличка з двома соснами обабіч. «Це Брікко», сказав він. Відтак додав. «Нічого не означає, якщо нічого вам не говорить. Ми ходили туди на підвечірок у день Ангела, у Великодній понеділок. Тепер автом туди можна