Маятник Фуко - Умберто Еко

55

Я називаю театром [місце, де] усі дії слів і думок, а також подробиці висловлювань і аргументів показані як у публічному театрі, де виставляють трагедії та комедії.

(Robert Fludd, Utriusque Cosmi Historia, Tomi Secundi Tractatus Primi Sectio Secunda, Oppenheim (?), 1620 (?), p. 55)

Ми прибули до вілли. Хоч віллою це можна було назвати лише умовно: сільський будинок, який у партері мав великі пивниці, де Аделіно Канепа — сварливий половинник, той, що доніс на дядька партизанам — виробляв вино з виноградників посілости Ковассо. Було видно, що тут давно ніхто не мешкає.

У невеличкій сільській хатині поруч іще мешкала бабуся, сказав нам Бельбо, тітка Аделіно — всі інші вже повмирали, дядько з тіткою, подружжя Канепа, залишилася лише ця столітня бабуся, яка обробляла невеличкий город і тримала чотири курки та свиню. Землі пішли на сплату податків за успадкування, боргів, і ще хтозна куди. Бельбо постукав до дверей хатини, стара вийшла на поріг, розглянула уважно відвідувача і, нарешті впізнавши, розсипалася у щедрих виявах пошани. Вона конче хотіла, щоб ми зайшли до її хати, але Бельбо, обнявши й заспокоївши її, рішуче відмовився.

Коли ми увійшли до вілли, Лоренца, в міру відкривання сходів, коридорів, тінистих покоїв зі старовинними меблями, щохвилі кидала радісні вигуки. Бельбо скромно зауважив, що кожен має таку Доннафуґату[153], яку може собі дозволити, але був зворушений. Він приїздить сюди час від часу, сказав він нам, але радше рідко.

«Однак, тут добре працюється, влітку свіжо, а взимку товсті стіни захищають від морозу, і всюди є грубки. Коли я був хлопцем в евакуації, ми, звичайно, мешкали лише у тих двох бічних покоях там, у глибині великого коридору. Тепер же я обжив крило дядька й тітки. Я працюю тут, у кабінеті дядька Карла». Там стояв один із тих письмових столів-секретерів, на якому мало місця, щоб порозкладати папери, але зате багато явних і потаємних шухлядок. «Тут я б не міг установити Абулафію», мовив він. «Але у тих рідкісних випадках, коли я сюди приїжджаю, мені подобається писати рукою, як це я робив тоді». Він показав нам величну шафу: «Ось, коли я помру, запам’ятайте, тут міститься вся моя юнача літературна творчість, вірші, які я писав у шістнадцять років, шкіц до шеститомової саґи, яку я писав у вісімнадцять … і так далі…»

«Покажи, покажи!» вигукнула Лоренца, плескаючи в долоні й по-котячому наближаючись до шафи.

«Зупинися», сказав Бельбо. «Нема чого показувати. Я сам сюди більше не зазираю. У кожному разі, після смерти я прийду і все спалю».

«Сподіваюся, тут водяться привиди», сказала Лоренца.

«Тепер так. У часи дядька Карла ні, то було дуже веселе місце. Все дуже по-сільському. Тепер я приїжджаю сюди саме тому, що тут панує ідилія. Як чудово працювати увечері, коли в долині брешуть пси».

Він показав нам покої, де ми мали спати: мені, Діоталлеві та Лоренці. Лоренца оглянула покій, торкнулася старого ліжка з великою білою ковдрою, понюхала простирадла і сказала, що їй здається, наче вона перебуває в якійсь бабусиній розповіді, бо вони пахнуть лавандою. Бельбо зауважив, що це неправда, це лише запах вологи, Лоренца відповіла, що не важливо, а відтак, прихилившись до стіни, легко виставляючи вперед стегна й лоно, ніби збираючись змагатися з фліппером, запитала: «Я спатиму тут сама?»

Бельбо подивився убік, з того боку були ми, тоді він подивився в інший бік, відтак вирушив у напрямку до коридору, кажучи: «Про це ми ще поговоримо. В будь-якому разі ти матимеш пристановище тільки для себе». Ми з Діоталлеві вийшли і почули, як Лоренца питає, чи вона його осоромила. Він сказав, що якби він не дав їй кімнати, вона б сама запитала, де, на його думку, вона має спати. «Я зробив перший хід, і в тебе нема вибору», говорив він. «Який хитрющий!» сказала вона, «то я й буду спати у своїй кімнатці». «Спи де хочеш», сказав Бельбо роздратовано, «але вони приїхали сюди працювати, ходімо на терасу».

І ми взялися за роботу на великій терасі, де була влаштована альтанка, перед нами стояли свіжі напої і багато кави. Міцні напої було відкладено до вечора.

З тераси було видно Брікко, а під пагорбом Брікко — велику неприкрашену будівлю з двором і футбольним полем. Усе це було всіяне барвистими фігурками — дітей, як мені здалося. Бельбо пояснив: «Це місія селезіян. Саме тут дон Тіко вчив мене грати. В оркестрі».

Я пригадав собі сурму, від якої Бельбо відмовився, після того, як вона цілу ніч мріялася йому уві сні. Я запитав: «На сурмі чи на кларнеті?»

На мить його охопила паніка: «Звідкіля ви… А, справді, я розповідав вам про свій сон і про сурму. Ні, дон Тіко вчив мене грати на сурмі, але в оркестрі я грав на бомбардоні».

«Що то за штука — бомбардон?»

«Старі історії з дитинства. Нумо до роботи».

Але поки ми працювали, я бачив, що він часто кидає погляд у бік місії. У мене було враження, що він говорив про інші речі лише щоб мати змогу дивитися туди. Іноді він переривав дискусію: «Тут, унизу, відбулася одна з найшаленіших стрілянин кінця війни. В *** налагодилося щось на зразок угоди між фашистами та партизанами. Навесні партизани сходили вниз і займали село, а фашисти їх не чіпали. Фашисти не були з цих сторін, а партизани всі були місцеві хлопці. У випадку сутички вони вміли знайти шлях поміж рядками кукурудзи, у гаях, серед огорож. Фашисти отаборилися в містах і виїжджали звідти лише на облави. Взимку партизанам було важко перебувати на рівнині, ніяк було заховатися, на снігу тебе було видно здалеку, і з кулемета тебе можна поцілити й за кілометр. Тоді партизани піднімалися на вищі пагорби. Там вони знали всі стежини, доріжки і схованки. А фашисти контролювали рівнину. Однак тієї весни ми були напередодні визволення. Тут усе ще перебували фашисти, але вони не насмілювалися, гадаю, повертатися до міст, бо відчували, що остаточний удар буде завданий саме там, як це й сталося коло двадцять п’ятого квітня. Між фашистами та партизанами виникла, мабуть, певна домовленість, партизани чекали, вони не хотіли сутичок, відчуваючи певність, що невдовзі щось станеться, вночі Радіо Лондон передавало дедалі втішніші новини, почастішали спеціальні повідомлення для бригади Франкі — завтра знову задощить, дядько Петро