Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
Дружина Нужного — худа, тонка, ходила по кімнатах, ламала руки й голосила:
— Ми ж і недоїдали, і недосипали, складали копійку до копієчки, щоб хату прибрати і самому було в чому на люди вийти… Господи, якщо ти є, покарай їх, паразитів проклятих!
Оперативники, до всього звичні, мовчки робили свою роботу, поняті кривилися й опускали очі. Іще до прибуття міліції господарі знали, що в них украдено, проте кожного разу, перш ніж назвати вкрадену річ, Нужний ворушив товстими губами і називав її таким голосом, ніби не був певний, що вкрадено. Жінка ж його не спускала очей із протоколу, здавалося, пильнувала, аби все було записано.
Дім Нужних — розкішний, багатокімнатний, стояв на глухій околиці містечка. Північною називалася. Вся садиба, як і вся вулиця, була в садку, а на додачу ще й обнесена високою дощатою огорожею. Із дороги й від сусідів не було видно, що робиться на подвір'ї. Але ж то у дворі. Хтось би мусив побачити, як виносили речі, особливо такі громіздкі, як килими (а їх було вкрадено аж вісім).
— Шукайте свідків. Вони мусять бути! — наказав Турчинові начальник.
Турчин та Іваненко заглянули до сусідів. З правого боку нікого не застали, з лівого — наткнулися на давно неголеного чоловіка. Лежав на брудному, потертому дивані і муляв поглядом закопчену цигарковим димом стелю. Поряд, на долівці біля столу, валялися недопалки. Од чоловіка несло густим горілчаним перегаром. Дізнавшись, хто до нього завітав, схопився на рівні, постояв і сів, поклавши руки на худі коліна.
— Я, того, вчора трохи перебрав, то з хати не виходив.
— Із самого ранку не виходили?
Чоловік пошкрібся пальцями у розкуйовдженому чубові.
— Та виглянув раз…
— Сторонніх людей із валізами, килимами не бачили? Може, машина стояла навпроти Нужних чи поблизу них?
— Та йшов Павло Старченко, але без нічого. А машини… Щось, там ніби стояло… Але ж далеко, аж біля Петра Кобчика.
— А яка машина — легкова чи вантажна?
— А лихо її знає. Я не роздивлявся.
— І номерів не запам'ятали?
— Хіба від мене їх побачиш? Та й у голові шумить…
У Петра Кобчика застали висохлу низеньку стару жінку — сиділа під яблунею в холодочку й дерла пір'я. Зачувши стукіт залізної хвіртки, а слідом і дрібний гавкіт кривоногого песика, підвела голову. Коли спитали, чи не приїздила до них сьогодні машина, у безбарвних очах, як здалося Павлові, майнула тривога.
— А хто мав би приїхати? Ніхто не приїжджав. Хіба раненько, як я поралася по господарству. А так ні. Я давненько сиджу тута, але оце тільки ви ступили в наш двір.
— І ви на дорогу не виходили?
— Виходила.
— То, може, бачили машину, яка стояла навпроти вас?
— Та ніби не стояла. Проїжджати, то проїжджала, а щоб стояти, то ні.
— А коли проїжджала?
Баба шамкнула зморщеними губами:
— Хіба я знаю? Оце деру пір'я і чую: гуркотить. Машин же зараз розвелося, як тих комарів на болоті в тепле літо. І всі кудись спішать, всі спішать. А куди спішити? Все одно у всіх дорога одна…
Решта жителів Північної, з якими зустрічалися, також були старі або літні. Вони поралися по господарству, доглядали внуків, грілися на сонці, і ніхто нічого не бачив і не чув. Лиш одна молода мати, як ішла по воду до криниці, що через дорогу, бачила вантажну машину, яка стояла навпроти Кобчиків.
— Чи довго стояла? Цього не скажу. А от коли було? — Молода мати на мить замислилася. — Десь отак хвилин п'ятнадцять на десяту. Бо я, коли принесла воду, глянула на годинник — чи довго затрималася?
У чорних очах Турчина блиснула живинка. Адже він спершу мало вірив найближчому сусідові Нужного — п'яничці Яцкевичу. Машина на дорозі, думав, — плід його затуманеного алкоголем мозку. А коли Іваненко сказав, що й він натрапив на жінку, котра бачила машину неподалік чи й біля двору Кобчиків, — і зовсім звеселів, бо ж із самого початку з'явилася думка, що злодії скористалися машиною — щоб крадене вкинути у неї, потрібно всього кілька хвилин. Якщо автомобіль, який бачили люди, до крадіжки і не причетний… все одно треба дізнатися, чий він. Може, шофер щось бачив.
— Куди зараз? — порушив мовчанку Іваненко.
Павло важко зітхнув. Він вважав, що тільки-но займався зовсім не тим, чим повинен був займатися. Опитати жителів Північної міг хтось інший… А якщо вибір упав на нього, то хіба через годину-дві було б запізно? Цю крадіжку, як і нічну, до кінця буде вести карний розшук, а як шукати кінці, коли ніхто не бачив початок? Ото вже бог послав начальника…
— Та туди ж, до них, — глянув Турчин у бік хати Нужного.
5
Начальник райвідділу й оперативники, які з ним зосталися, вже були у дворі. Ніби й недовго Турчин та Іваненко ходили по хатах, а сонце вже ген піднялося, у промінні — хати, дерева, люди. Повітря погустішало, і дихалося важко. Але не наважилися послабити краватки.
— Що у вас? — зиркнув спідлоба Сидоренко.
Турчин розповів.
— Небагато, — поглядаючи кудись убік, Сидоренко м'яв п'ятірнею своє підборіддя. — Треба ще раз пройтися в обід або ввечері, як усі повернуться з роботи. Не може того бути, щоб ніхто нічого не бачив. Це ж день. І ще — треба негайно встановити, що то була за машина і чого вона там стояла.
— А чого ви думаєте, що вони вкрадене неодмінно вивезли машиною? — втрутився Нужний, що стояв віддалік, але чув їхню розмову.
Сидоренко глянув на нього сердито.
— Вам, товаришу, я радив би озиватися лише тоді, коли до вас звертаються.
Нужний високо підняв брови, губи сердито зворухнулися. Проте змовчав.
Турчин вже вкотре,