Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Кіндратенко важко зітхнув і поклав трубку.

— Все. Маєте санкцію.

Турчин пильно глянув на полковника.

— Пробачте, але потерпілий Яремчук не цілком певен, що то був Збучек.

Полковник, як недавно капітан, криво посміхнувся.

— На фальсифікації старого спіймали? — І враз жваво: — Але ж ви переконані, що то був Збучек і ніхто більше! Переконані чи ні?

— Майже.

— Я звик вірити вашим логічним доказам, вашій інтуїції. От і прибрехав. Інакше ви не мали б дозволу на обшук. Хоч, якщо по правді, я пішов не туди, заплутався і не знаю, чим це скінчиться.

Турчину дуже кортіло сказати своєму начальникові: «Ви ж самі вчили мене бути у всьому чесним і правдивим, од свого не відступатися, стояти до кінця. А самі як чините? Не впізнаю я вас, вчителю». Мабуть, таки не втерпів би, сказав, бо дуже вже муляло в душі, та дивлячись на зморшкувате, з помітними слідами років обличчя Кіндратенка (роки були нелегкі: у дванадцять — партизанив, у чотирнадцять — на фронті, потім у міліції, отож, вважай, все життя на передовій), подумав: «Стомився чоловік од клопотів, од хвороб, і не треба йому дорікати».

… Збучек сторопів, коли Турчин сказав йому, що їдуть до нього з обшуком.

— Я не знаю, що ви збираєтеся в мене шукати? — мовив просто.

— Японську магнітолу.

Хлопець зблід, але тут же спохопився і заговорив:

— То моя магнітола! Я її купив… У Києві купив на базарі, заплатив сімсот карбованців.

— Не хвилюйтеся, громадянине Збучек, вашого нічого не зачепимо.

Понятими взяли двох сусідів Збучеків — чоловіка й жінку. Чоловік, переступивши поріг хати, відразу й зупинився, хоч Турчин запрошував його пройти далі, а білява зі швидким поглядом карих очей молодичка ходила слідом за оперуповноваженим і воднораз заспокоювала Збучекову. Мати Ігоря — маленька гостроноса жіночка, працювала в лікарні медсестрою, як тільки дізналася, чого до неї завітали, вхопилася за голову:

— Що ж це таке?! За що?! Ігоре, чого ти мовчиш?

Піймавши коротку паузу між словами молодиці, Турчин поцікавився, де синова кімната. Вона тицьнула пальцем у білі подвійні двері. Турчин з Ігорем зайшли в кімнату першими, потім поняті та Збучекова. Магнітола стояла на невеличкому полірованому столику.

— Давно ваш син купив цю дорогу річ?

— Він не купляв… Казав, позичив… Позичив на час у товариша.

Турчин глянув пронизливо на Ігоря, і той не витримав його погляду, опустив голову.

— Слідство ще не закінчене, але все за те, що магнітолу цю ваш син відібрав розбоєм у хлопця із Сухої Волі: Ви ж працюєте в лікарні, то, може, бачили того хлопця?

— Ігоре, це правда? Ігоре?! Господи, що тобі не вистачало?! Ти ж усе мав… І магнітола така в тебе була… І на машину в чергу стали… Що ж тепер буде?..

Турчин через вікно дивився в сад, який уже давно відцвів. Йому було сумно. Чому сумно — пояснити навіть собі не міг. Тривожні думки були там, біля доньки.

У суботу полковник Кіндратенко здав справи, йому побажали довгого й спокійного пенсійного життя; у понеділок райвідділ внутрішніх справ прийняв новий начальник — випускник Вищої школи Міністерства внутрішніх справ СРСР старший лейтенант Сидоренко, а в ніч із середи на четвер у зубного лікаря Самійленка (він був із дружиною на іменинах у знайомих) обікрали квартиру. Сидоренко ночував у готелі. Повідомлення чергового вислухав спокійно, не перебив жодним словом, хвильку помовчав, збираючись із думками, і хрипким од сну голосом спитав:

— Оперативну групу викликали?

— Так. Зараз виїде машина.

— По мене не треба. Я буду через двадцять хвилин.

Прибув у райвідділ старший лейтенант іще й трохи раніше, ніж через двадцять хвилин. Був поголений, підтягнутий, свіжий. Черговий, угледівши його, підвівся, проте руки до кашкета не приклав, і рівні Сидоренкові губи пересмикнулися:

— Ви, товаришу старший лейтенант, статуту не знаєте? Завтра, — він підкинув до очей руку з годинником, — о чотирнадцятій з'явитися до мене, і я перевірю ваші знання статуту. Ясно?

Черговий, офіцер років під сорок, густо почервонів. А прожилки на очах геть набрякли. Лиш потому, як начальник чітким кроком пройшов до свого кабінету, озвався ледь чутно:

— Слухаюсь. — І далі стояв, аж поки з лиця не відхлинула червона фарба. Тоді сів, глянув крізь скло на двері, буркнув: — Новий «Статут» об'явився…

(Статутом прозивали колишнього заступника начальника райвідділу майора міліції Кузьмича).

Машина припізнювалася, і Сидоренко нервував: міряв кабінет різкими кроками, заглядав у вікно, прислухався і через кожні дві-три хвилини наказував черговому дзвонити по квартирах. Той накручував номери, хоч іще першого разу застав удома тільки дільничного інспектора Яківчука. Інші вже виїхали. Дільничний був одягнутий і чекав на машину.

— Розпустились, — цідив крізь зуби начальник.

Черговий тільки сопів у трубку. Нарешті машина прибула. Першим, за звичкою згинаючись (був високого зросту), до кабінету ступив слідчий, капітан Сивокінь. Він і привітався першим так, як завжди всі віталися з Кіндратенком:

— Доброго ранку, Іване Івановичу!

Сидоренко мовчки ледь кивнув головою. Чорні брови його, поки заходили інші, все колючилися, губи посіпувалися.

— Чому запізнилися? — спитав різко.

— За нами затримки не було, — знизав плечима Сивокінь.

— Ви хотіли сказати — барився шофер?

— Та ні… Либонь, гнав на всіх парах.

— Тоді в чому справа?

— Ми живемо в різних кінцях, — виступив вперед Турчин, — поки зібрав усіх докупи…

— Повертатися треба прудкіше, товаришу капітан, то будете встигати. А то куди воно годиться? Жоден із вас не