Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Я вже вам доповідав, — Мамітько різко шарпнувся, здається, хотів підхопитися на ноги, але передумав. — Він на місці шляхово-транспортної події.
— Я ж вам казав: викликати!
— Але…
— Ніяких «але»! Товаришу капітан, ви мене зрозуміли, що від вас вимагається?
— Так. Тільки ж тут таке… що за сьогодні можна і не знайти. Товариш Кіндратенко вас характеризував як працівника вдумливого, енергійного. Сподіваюсь, характеристика об'єктивна?
— Не знаю, — дратувався Турчин.
Оперативники сиділи з опущеними головами: згадка про їхнього колишнього начальника (всі вони службу починали при ньому), зродила в їхніх серцях смуток. Не так проводив оперативки Кіндратенко. Він більше слухав, ніж говорив, а вже як говорив, слова його, мов цвяхи, засідали в голові і непокоїли до того часу, поки їх не позбудешся. А цей…
— Ви розумієте, — сказав Сидоренко, — що не можна пошуки обмежувати однією машиною. До воріт могла підскочити й інша. А ту, що стояла неподалік од місця події, треба розшукати, аби дізнатися, чи шофер її нічого не помітив. Не міг він нічого не бачити.
— Як відомо, з квартири Нужних було винесено вісім килимів, — озвався Сивокінь. — На горищі в Яцкевича знайдено лише три. Чим таке пояснити?
Сидоренко зиркнув на слідчого. Всі насторожилися, чекаючи різкого зауваження. Проте начальник стримався.
— Пояснень можна знайти сотню. У злодіїв чи злодія була домовленість із шофером під'їхати на певний час, але до цього часу вони не встигли впоратися з усім. Машина поїхала, хтось зостався й поховав килими, сподіваючись перенести їх у надійне місце вночі. Друге. Щоб укинути в машину все крадене — загайно. Третє. Підкинули на горище, щоб скомпрометувати п'яницю й спрямувати слідство по неправильному шляху.
— А ви не припускаєте, що злодієм міг бути Яцкевич?
— Припускаю. Тільки подумайте: якби він, хай не сам, хай іще вкупі з кимось, обікрав квартиру, то, окрім килимів, ми знайшли б іще щось. А потім… Я трохи знаю п'яниць: якби у Яцкевича завелися гроші, він би давно цмулив…
«А в нього таки є олія в голові», — вже привітніше глянув на Сидоренка Павло.
— Щоб прояснити все з цим Яцкевичем, треба встановити, де він був сьогодні вночі і вдень, з ким зустрічається, дружить. І останнє, на що маємо звернути найпильнішу увагу: хто міг і в Самійленків і в Нужних украсти і підробити ключі. Треба придивитися до людей, які їх оточують, не минати й найближчих друзів. Мені здається, що обидві квартири обкрадено одними руками. В мене все. Може, хто щось має? Капітане Турчин, ви будете займатися справою, то невже нічого не скажете? Невже вам усе ясно?
— Мені поки що все темно.
— Як-то? — насторожився Сидоренко, а Мамітько вперше за всю оперативку усміхнувся.
— Отак, неясно — і все. — Але, побачивши, що начальник нервово покушує губи, додав: — Ясно буде, як упіймаймо злочинця або хоч нападемо на його слід.
— Мова ведеться про оперативну обстановку. А взагалі, товаришу капітан, радив би вам надалі бути обачнішим. І — скромнішим. Ось так.
7
Після оперативки Турчин запросив до себе Іваненка і Яківчука. На оперативці він остаточно переконався, що з новим начальником доведеться сьорбнути і солоного, і холодного, і гарячого. Зародилася думка: чи не попросити переводу в рідний район? Чим далі йдуть роки, тим дужче тягне додому. Та й мати зістарілася. Люба не проти переїзду. Останній раз, як відвідував неньку, заглянув у тамтешній райвідділ, обережно вивідав про вакансії. Незабаром має звільнитися місце чергового. Правда, посада ця не приваблювала, але…
Павло витягнув цигарки, взяв одну, пачку поклав край столу.
— Пригощайтеся.
Всі троє мовчки запалили.
— Як воно там не є, — заговорив Турчин, — а без нас і не скрутиться, і не змелеться. Так що закочуйте рукава…
Сидоренко у загальних рисах намітив правильні шляхи пошуку.
Яківчук посміхнувся.
— Я щось дурне сказав?
Яківчук вмить згасив посмішку.
— Чому ж…
— Отож повторюю: в загальних рисах. Прояснити все те — наша справа. Я беруся дізнатися про машину. Вам, Яківчук, треба за будь-яку ціну випитати, де був Яцкевич, що робив у період, коли сталися крадіжки. Ви допускаєте, що він міг обікрасти квартири?
Старший лейтенант почухав потилицю.
— Як вам сказати? На дрібних крадіжках він уже попадався. Якось у сусідів потягнув дві сукні, що сушилися після прання, і проміняв на самогон. З дому частенько тягне. Жінка не раз скаржилася. А щоб залізти в чужу квартиру… Тут треба подумати. Якщо й заліз, то не сам. За його спиною стоїть хтось дужчий, розумніший.
— Ви знаєте, з ким він дружить?
— З такими ж, як і сам.
— Конкретно.
— Всіх я не знаю.
— Дізнайтесь.
— Я схиляюся до того, що Яцкевичі причетні до крадіжок, — сказав Іваненко. — Ми ще не знаємо висновків експертизи, але все за те, що замки відімкнуто ключами. Зверніть увагу: жінка Яцкевича працює на комбікормовому прибиральницею, отже, має вільний доступ до кабінетів — головного бухгалтера і завкомплексом.
Турчин хвильку подумав.
— Добре, прокрутимо і цей варіант.
— А може, не варто, — обережно заперечив Яківчук. — Я її знаю. Бідова молодиця. П'яниця її сидить у неї в печінках. Не схоже, щоб увійшла з ним у спілку.
— Все тече, все міняється, — недбало кинув Іваненко.
— Воно так… Яцкевичка теж трохи змінилася: в чарку сама стала заглядати, але не думаю, щоб зовсім схибнулася. Наскільки знаю, вона й досі живе з чоловіком, як собака з
