Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Подихаєш через таких типів! — сердито стукнув долонею по лутці.
Ще кілька разів проміряв кабінет од дверей до вікна й сів за столом. Треба щось вирішувати, бо ж поголос, що оглядали машину і щось там знайшли, піде по всьому району. Марнувати не можна й хвилини. Тільки ж чи дасть прокурор дозвіл на обшук? Скаже, нема підстав, і ніде по дінешся. І логіка не допоможе. Хіба що Яремчук запам'ятав голос, а може, якісь риси обличчя зосталися в пам'яті?
… Лікар не заперечував, щоб хворий поїхав у міліцію, тільки просив бути з ним обережним, найперше — уникати хвилювань. Ускладнень у здоров'ї хворого не передбачалося, але, як мовиться, береженого й бог береже.
Виглядав Яремчук іще зовсім кепсько: голова перев'язана, плече в гіпсі. Широка, як і в батька, спина горбилася, під очима — хворобливі мішки. Їхати в міліцію погодився, лиш зауважив, що то, мабуть, марні намагання — нічого ж по пам'ятає.
Упізнання каштан проводив у своєму кабінеті. Понятих посадив попід стіною, Яремчука — ближче до себе. Один по одному до нього заходили молоді хлопці, і всім їм говорив одне й те ж — ганив за ледарювання, пияцтво. Високий блідуватий Збучек переступив поріг енергійним кроком, з усмішкою на тонких сухих губах, але, вгледівши Яремчука, певно, відразу здогадався, хто перед ним, бо і кроки обм'якли, і усмішка згасла. Проте гонорився: сів, недбало закинувши ногу за ногу.
— Ігоре, нам відомо, що ви часто прогулюєте, запізнюєтеся на роботу, працюєте абияк…
— А яке міліції до цього діло?
— Є діло, коли питаємо. Довго так буде тривати? Відповідайте, чого мовчите?
— А що я скажу? Я доган по службовій лінії не маю? Не маю. То чого ще треба?
— Розберемося. А поки що зайдіть до третього кабінету. Там з вами продовжать розмову.
Ігор підвівся неохоче і йшов неохоче, все чекав, що його зупинять, скажуть щось інше, а погляд бігав од капітана до Яремчука. Вії дрібно ворушилися. Так боком і вийшов із кабінету.
— Ну, як? — звернувся Турчин до Яремчука.
— Обличчя не пригадую, а от голос… У голосі є знайомі нотки, тільки тоді вони були різкі, зухвалі. Але стверджувати, що це він побив мене і відібрав магнітолу, не можу. Хоча… Щось таки є.
Турчин провів хлопця до машини, а коли повернувся, на столі надривався телефон — начальник райвідділу викликав до себе.
У Кіндратенка в кабінеті був ще Мамітько. Він сидів біля приставного столика й дивився поперед себе. Полковник виглядав похмуро, знервовано.
— Тонин батько цікавився, чи знайшли тих, хто обікрав ларьок і в Сухій Волі напав на хлопця. Я сказав, що скоро будемо просити в прокурора санкції на арешт.
Полковник замовк і подивився на капітана: чекав, що той скаже. Та Павло мовчав, хоч і здогадувався, до чого ведеться. На душі йому ставало гірко й незатишно. Начальник опустив очі.
— Просив бути обережними…
— З його дочкою чи й з іншими? — криво посміхнувся Турчин.
— Із іншими теж, — озвався Мамітько. — Не всі ж вони залазили в ларьок. І на Яремчука напав один. А потім… Батько його мав розмову зі мною по телефону. Він виїхав до вас. Теж просив… Син видужує. Вважай, все обійшлося. Так що можна…
Кров ударила Павлові в голову. Він перечекав, поки вона відхлине, поки в душі хоч трохи вляжеться обурення, й сказав:
— Ви хотіли сказати, що справу можна покласти під сукно?
— Ви завжди впадаєте в крайності, — і собі перейшов на «ви» Мамітько. — Треба все вивчити, розібратися…
— Щоб за цей час, поки ми будемо вивчати й розбиратися, злочинці встигли замести сліди? Ні, цього не буде. Я пропоную зараз же, не гаючи ні хвилини, вчинити обшук.
Турчин дивився на громіздку, широкоплечу статуру начальника, на його довгі, з великими кулаками руки. Чого він став таким полохливим? Невже тільки через оту кляту пенсію? Якщо так, то значить, правда, що обласне управління запропонувало йому здати справи, але місцеве начальство відстояло…
— Спочатку зробимо обшук у Збучека. Думаю, що магнітола в нього. Якщо ні, тоді вже підемо по інших. Хоч справа набула розголосу, вже аж до Сухої Волі докотилося. Правда, Збучек не зуміє щось зробити: він у райвідділі, з ним розмовляє Яківчук.
— Тільки подумати, — побивався Кіндратенко. — Петро Федорович такий розумний, порядний, і щоб у нього така дочка…
Павло вже встиг трохи заспокоїтися.
— За розум нічого не скажу, а щодо порядності, то тут треба подумати… — І, помовчавши: — Я повторюю: негайно треба провести обшук. Негайно! Я сам поговорю з прокурором. Він не дозволить — дійду до обласного.
— Не будемо гарячкувати, — Мамітько намагався говорити якомога лагідніше. — Гарячка в нашім ділі ніколи мудрим порадником не була. І, зрештою, до порад старших треба прислухатися, — подивився приязно на Кіндратенка.
Полковник сидів за своїм масивним, заваленим паперами столом якось ніби непевно, знічено. Уже в літах, посивілий, із утомленим обличчям. У цивільному одязі він скидався на звичайного дядька. Павлові нараз стало шкода його.
— Ви певні, що магнітола у Збучека? — спитав Кіндратенко тихо.
— Певен.
— Що ж, як зумієте переконати прокурора, беріть санкцію. Хоча… Давайте я сам із ним… — Кіндратенко підняв трубку. — Як здоров'я, настрій? Нічого? Ну, слава богу. Тут ми з ларком і нападом на хлопця у Сухій Волі підійшли до фінішу. Так, так, як і передбачали — ланки одного ланцюга. Докази? Їх не так багато, але вони вагомі. Про частину ви знаєте, а от вам свіжий. Потерпілий Яремчук упізнав голос одного із цієї компанії, Збучека. Чого тільки голос? Тоді було темно. Все за те, що магнітола у Збучека вдома. Так що дозвольте… Самі бачите, така ситуація,
