Подорож у безвихідь - Олексій Михайлович Волков

Безтіньова операційна лампа спалахнула своїми чотирма «очима», і яскраве світло залило приміщення. Гарна молода жінка лежала на столі й дивилася у стелю. Руки розслаблені вздовж тіла, пальці ледь торкаються поверхні столу — жодних ознак хвилювання. У перев’язочній було тепло, і не вірилося, що там, за темним склом вікна, зависла холодна весняна мряка.

Лікар, схилившись над умивальником, старанно мив руки, а медсестра розкладала на столику інструменти та перев’язочний матеріал. Нарешті хірург упорався з руками і вдягнув рукавички. Погляд пацієнтки, який усе-таки відірвався від стелі й ковзнув по ньому, виражав лише одне — те, що її чекало, потрібно якось перебути, адже іншого виходу немає.

— Не бійтеся, — порушив мовчанку лікар. — Нічого страшного. Усе буде дуже швидко.

Голос його був спокійний, упевнений і приємний, проте якісь сторонні інтонації, що не відповідали моментові, все ж учувалися. Вигляд лікаря також викликав довіру, хоча в рухах люди обізнані могли помітити якусь не те що непевність — скоріше нервовість.

— Я не боюся, — відказала дівчина.

Пов’язку вже зняли. На лівій нозі вище коліна зяяли дві ранки, що майже сходилися під кутом, — одна більша, друга менша. Краї ран виглядали досить рівними, не розчавленими, якраз під косметичні шви. Щоправда, це суперечило існуючим правилам, котрі забороняли відразу накладати на такі рани будь-які шви. Але лікареві, схоже, зараз було байдуже до правил. Звичайно, якийсь рубець усе-таки залишиться, але такі ніжки, як на нього, годилися і з рубцем.

— Не хвилюйтеся, — ще раз промовив він. — Пару шовчиків — і все. Навіть помітно не буде. Нічого не болітиме, тільки один укольчик.

Пацієнтка лише кивнула головою.

— Орисю, не спи… — сказав лікар уже іншим тоном, вказуючи медсестрі на ампули, що лежали на столику трохи осторонь.

— Андрію Васильовичу… — вона з докором простягнула йому вже відкриті ампули, які тримала в руці. — Давно вже готово!

Ні сестра, ні санітарка не розуміли його стурбованості, що відчувалася як у голосі, так і в погляді та діях, адже травма виглядала дрібничкою. А він примірявся то так, то сяк, гадаючи, звідки починати. Нарешті набрав у шприц новокаїну з ампули, простягнутої сестрою, і вколов голку у край рани. Дівчина ледь здригнулася.

— Усе! Ось і все. Більше нічого не болітиме.

Новокаїн зі шприца швидко перейшов у тканини, розпираючи шкіру. Краї ранок розійшлися. Лікар обробив шкіру навколо них і розкрив шовний матеріал. Потім промив обидві рани. Все виявилося не таким страшним. Рубці, що залишаться, будуть ледь помітними, щоправда, для цього доведеться ще трохи попотіти. Сестра з санітаркою мовчки знизали плечима, коли лікар чомусь знову, важко зітхнувши, взяв інструмент і схилився до рани. Але почати так і не довелося.

— Мені погано, — несподівано сказала пацієнтка і повторила знову: — Мені погано-о-о…

Усе сталося настільки швидко, що Андрій навіть не встиг усвідомити, що відбувається, її дихання почастішало, потім ще, тоді вся вона напружилася, погляд поплив…

— Агов, красуне! — гукнула Орися. — Докторе, у неї обморок!

Він випростався. Обличчя дівчини стало блідим, майже білим. Дихала вона так само часто й нерівно, потім очі закотилися під лоба, губи розтулилися, і вся вона якось зм’якла. Покинувши інструменти, Андрій розгублено повернув її обличчя до себе і поляскав по щоках. Реакції не було. І цієї миті вона якось стиснено видихнула, потім ще і ще. Здавалося, дівчина силкувалася вдихнути, але не могла, тільки короткий видих за видихом.

Сестра підняла її ноги догори, санітарка терла за вухами мокрим бинтом… Ні, хвора не зомліла. Здогад його вжахнув. У неї шок! Шок від введеного новокаїну, який вона, очевидно, не переносила. Один на тисячу випадків! Спливали секунди, а Андрій стояв, не ладен збагнути, що вдіяти. Тим часом дівчина зробила останній видих і більше не дихала.

І Андрій розгубився. Зчинився галас. Гримали двері, Орися тремтячими руками намагалася дістати щось зі свого ящика, хтось притяг апарат для вимірювання тиску… Уся ця метушня таки вивела його зі ступору. Внутрішній «автомат», що несподівано дав збій, нарешті запустився. Андрій вихопив у практиканта фонендоскоп, роздер на хворій сорочку і приклав слухавку до грудей, але чув лише галас, що стояв навколо.

— Тихо!!! — гримнув він не своїм голосом.

Запала тиша. І в цій тиші його слух, ще прибитий галасом, ніяк не міг відшукати характерного, такого жаданого звуку. Андрій притискав фонендоскоп до її грудей, намагаючись знайти потрібну точку. І ось нарешті… Ні, навряд чи це можна було вважати ударами серцевих скорочень у класичному розумінні, але він почув, як у її грудях щось товклося, неначе поступово заспокоюючись. Ще не затихло повністю. Другою рукою автоматично знайшов сонну артерію. Там також слабкі пульсові поштовхи вщухали.

— Швидко! Адреналін, атропіну кубик і преднізолон — дев’яносто у вену!

Андрій ухопив дівчину за сорочку й одним рухом зісмикнув її з високого перев’язочного столу на низеньку кушетку, що стояла поруч. Склавши долоні навхрест, натис їй на грудну клітку — один, два, три, чотири, п’ять. Тоді набрав повні груди повітря, розтулив її білі губи й видихнув у них що було сили. Здавалося, її легені розірвуться. Усе його повітря не вмістилося в неї, і він видихнув залишки. І знову — один, два, три, чотири, п’ять. Видих у її рот, і знову… Хтось із фельдшерів «швидкої», притягнувши дихальний мішок, наклав маску на обличчя хворої. Тепер Андрієві стало легше — один, два, три, чотири,