Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Все-таки займіться Яцкевичами, — скоріше просив, ніж наказував Турчин. — І ще хотілося б, Дмитре Яковичу, щоб ви пильніше придивлялися до людей, які бувають у Самійленків. Злодії знали, що японський телевізор несправний. Інакше прихопили б.

— А може, зоставили, бо громіздкий? — засумнівався Яківчук.

— І таке можливо. Але точніше знати не завадить.

— Раз треба, то треба. А потім іще думаю поговорити з людьми на сусідніх вулицях. Я згоден із вами, Павле Якимовичу, що речі злодії могли викинути через балкон.

— Варто ще зайнятися колом знайомих лікаря Самійленка і дружини Нужного. Сашко, це вже вам. Ну, либонь, усе. Як діяти, покажуть обставини. Вам, Сашко, роботи її рішало найменше. Не здогадуєтеся чого?

— Певно, не довіряєте?

— Іншого не могли придумати? — враз розсердився Турчин. — На вас мотоцикл «висить». Всі строки минули.

Іваненко зітхнув. Більше місяця тому під гаражем редакції районної газети украли старенького, малопотужного мотоцикла. Як не шукали, а слідів — нема.

— Павле Якимовичу, я вже вам говорив, що мотоцикл давно підлягає списанню. Я мав розмову з редактором. Вони його спишуть.

Турчин пильно подивився на лейтенанта.

— Сьогодні він украв старого мотоцикла — минулося. Підбадьориться — і завтра вкраде щось цінніше. Звідси який висновок?

Іваненко мовчав.

Транзитні машини Північною не їздили, і це полегшувало пошуки. Турчин разом із автоінспектором Віктором Приймаченком, якого взяв на підмогу, спочатку встановили, що на вулиці проживають п'ять шоферів-професіоналів. З них один перебував у відпустці, один у далекому рейсі, двоє, з райсільгоспхімії, у місцевому колгоспі вивозили в поле добрива; п'ятий, із транспортної контори райспоживспілки, ще до восьмої ранку поїхав до області за товарами. Ті, що працювали у колгоспі, десь на початку дев'ятої заїжджали додому снідати, пробули там по двадцять-тридцять хвилин. Обох уже о дев'ятій бачили біля колгоспних кагатів із торфокомпостами.

Тепер треба було встановити, чи не привозив хтось із мешканців вулиці чогось машиною. На щастя, на Північній мали звичку громіздкі вантажі скидати, а то й складати на зберігання під тинами, щоб не загромаджувати дворів. Капітан ішов вулицею й пильно придивлявся до дров, лісоматеріалів, піску, каміння, залишків од брикету, кам'яного вугілля. Коли щось видавалося йому привезеним недавно, заходив у двір, розпитував. Сьогодні машини під'їжджали тільки до двох господарів — одна привозила брикет, друга — пісок для будівництва хліва, але то вже було після обіду.

Не можна було скидати з рахунку легковики. На вулиці власні машини мали п'ятнадцять чоловік. Ще хтось до когось міг приїхати в гості, у справі. Злодії могли вкрадене вивезти на підводі, мотоциклі.

— Тут і за тиждень не впораєшся, — зітхав Приймаченко.

— Тиждень — то багато. А от за сьогодні й завтра треба впоратися.

— Що, Десять Статутів натискає?

— Час натискає. По гарячих слідах треба йти.

— Це зрозуміло. А все-таки, як вам новий?

— Нова мітла по-новому мете, — засміявся Турчин. — Але згодом і вона старіє. Ось так. Далі давайте самі, я ж пройдуся по сусідах Кобчика. З роботи якраз повернулися. Мо', поталанить.

Сказав і ніби у воду дивився: натрапив на учня, сусіда Кобчиків, котрий прибігав додому по книжку і бачив машину зблизька. Вона стояла впритул до воріт, борт із того боку був відкритий, сама велика, зелена, на дверцятах написані якісь букви. А от номерів хлопчина пригадати не міг.

— Хоч одну, хоч дві цифри, — благав капітан.

— Перша цифра ніби трійка… А може, й п'ятірка… Ні, здається, сімка, — губився хлопець.

Мати його, забачивши з городу, що син розмовляє з чужим чоловіком, поспішила до них і, дізнавшись про що мова, насупилася:

— І чого ви ото присікалися до дитини? Іди, Ваню, кролям рвати, а я з дядьком сама побалакаю.

Ваня послухався неохоче, часто оглядався. Коли хлопчина віддалився так, що слів уже було не чути, молода його мати категорично заявила:

— Ви мені щоб більше дитину в цю справу не вплутували!

— То, може, ви допоможете? Скажіть, яка машина і коли саме стояла навпроти Кобчиків?

— Нічого я не скажу, бо нічого не бачила!

— Але ж зрозумійте: це дуже треба.

— Якби не треба, то не розпитували б. Але раз я кажу, що не бачила, то не бачила. Я ще раненько подалася на роботу. А дитини мені не вплутуйте. Ви собі поговорили й пішли, а нам тут жити.

Мабуть, жінка знала щось про машину, проте було ясно: нічого вона не скаже при сусідах.

Петро Кобчик вовтузився біля мотоцикла. Павло вже знав, що працює він у райсільгосптехніці токарем, до роботи беручкий, у чомусь поганому не запідозрювався. Стара жінка, з котрою Павло розмовляв удень, мабуть, доводилася Кобчикові матір'ю. Вислухавши інспектора, Петро знизав плечима:

— Може, й стояла. Я не бачив, був на роботі.

— На роботу ви прийшли вчасно?

— Як завжди, на хвилин десять раніше. І не прийшов, а приїхав, на мотоциклі.

— Із роботи не відлучалися?

— Ні.

— А як виявиться, що запізнилися або відлучалися?

— Не виявиться. Я ж не сам роблю. Поряд зі мною за верстатами стоять іще двоє. Та й люди заходять: одному — те, другому се… Можете перевірити.

— А дружина коли пішла на роботу?

— Разом зі мною. Я її до промкомбінату підкинув мотоциклом. Покликати її?

— Не треба.

— Не треба, то й не треба. Признайтеся, чого це ви мене допитуєте?

— Не допитую, а розпитую. Бачите, сьогодні на початку дев'ятої біля вас машина стояла. Нас цікавить, що вона вам привозила.

— Я не знаю ніякої машини.

— Але ж люди бачили.

Кобчик від обурення почервонів:

— Я вам іще раз повторюю: не був