Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Товаришу лейтенант, — Сидоренко покликав Іваненка. — Пошукайте слідів у яру. Прикиньте, чи міг злодій пройти там непоміченим. Неодмінно поговоріть із людьми, котрі живуть над яром. І максимум уважності. Ви мене зрозуміли?
— Так точно! — виструнчився Іваненко.
Сидоренко тим часом повернувся до господаря:
— Товаришу Нужний, нам треба оглянути ваші господарські будівлі.
— Для чого? — насторожився той.
— На той випадок, якщо злодії десь приховали крадене, аби потім уночі, як усі поснуть, перенести в надійне місце.
«Слушна думка», — відзначив про себе Турчин і тут же пошкодував, що не йому першому прийшла вона в голову.
— Але ж ключі при мені, — впирався Нужний.
— Від хати ключі теж при вас, проте в хату зайшли через двері.
— Да-а, — пошкріб дебелу потилицю Нужний і поліз до кишені по ключі.
— Нічого не знайдемо у вас — заглянемо до сусідів. Спочатку до найближчих. Хто скаже, вони вдома? Капітане!
— Сусіда зліва — дома, а в того, що справа, хата на замку.
— Де він працює? — Сидоренко звів очі на Нужного.
— Столяром у спецлісгоспзазі, а жінка щось робить на харчокомбінаті.
— Їхні прізвища?
— Герасимовичі, Сергій і Марина.
— Товаришу старший лейтенант, — звернувся до дільничного. — Візьміть машину і привезіть когось із них. І не баріться.
У Нужних всюди був порядок і достаток. Літня кухня сяяла чистотою, добротними меблями, у хліві порохкували двоє вгодованих кабанів і двоє підсвинків; у коморі рівненькими рядочками на полицях вишикувалися консервовані овочі, фрукти, гриби, попід стінами стояли ящики зі старою одежею, цвяхами, різними інструментами. Тут же був початий мішок комбікорму. Поняті значуще переглянулися. Їх, мабуть, як і оперативників, дивувало: як ото таким запасом кормів можна годувати четверо свиней?
У гаражі поблискувала новенька «Лада», до неї господар уже встиг придбати чимало запчастин, серед них дефіцитні — передні й задні крила, колінчастий та розподіляючий вали, задній міст, п'ять шин із камерами…
У Яцкевича тільки й дворових будівель, що похилений, розгороджений на дві половини хлів. У більшій половині зберігалося паливо, лежала чимала купа потерухи з брикету та кілька оберемків дров, валялися картонні та дерев'яні ящики, слоїки з-під консервів, ціла гора порожніх пляшок з-під дешевого вина. У меншій половині, у купі гною рохкав худющий підсвинок. Довге рило і довга щетина робили його схожим на лісового вепра. Зі стелі звисав, обплутаний павутинням, патрон без лампочки. На горищі хліва око не мало за що зачепитися, лиш у протилежному кінці промінь кишенькового ліхтарика вихопив купку лахміття. Павло почав дубцем розгортати його, і враз рука здригнулася і завмерла — під лахміттям лежали килими.
Покликали Яцкевича, понятих, Нужного.
— Мої килими! Мої! — зрадів Нужний і обхопив ті речі руками так, ніби боявся, що їх у нього ще раз можуть украсти. — Один, два, три… А де ж іще?!
Яцкевичу, здавалося, і мову одібрало, коли Сидоренко спрямував на нього світло ліхтарика, він прикрився рукою.
— Ви думаєте, то я їх украв? — не відриваючи руки від обличчя, заговорив. — Я не крав. Я не знаю, де вони взялися. Вбийте мене, я не знаю.
— Розберемося… А поки що продовжимо роботу. — Начальник міліції помітно підбадьорився.
Ні в Яцкевича, ні в Герасимовича більше нічого не знайшли.
6
Сидоренко сидів за столом, хмурив брови і незмигно дивився на двері, ніби чекав когось. Оперативникам ця мовчанка починала обридати, вони почали перешіптуватися. Лиш Мамітько, примостившись біля приставного столика, замислено розглядав свого блокнотика, зрідка щось записуючи до нього. Сивокінь, чи то для того, щоб звернути на себе увагу, а чи в горлі зашкребло, кашлянув, а далі й зайшовся кашлем. Начальник зворухнувся, глянув на слідчого.
— Що, товаришу капітан, застудились? — посміхнувся не зовсім привітно.
— Певно ж…
— Поставте на ніч гірчичники і випийте липового чаю. Кажуть, допомагає. — Мовив уже серйозніше: — А скликав я вас для того, щоб підсумувати нашу роботу. Не знаю, як на кого, а на мене — зроблено немало. Проте зібрати первинний матеріал — це ще не все. Це півділа, а то й менше. Треба його систематизувати, проаналізувати, зважити всі «за» і «проти», аж тоді доходити висновку. Грунтуючись на висновку, можна будувати версію.
«Він що, зібрався нам лекцію читати? — дивувався Турчин. — Не інакше як не знає, з якого боку підступити до справи, от і дзвонить».
— Але перш ніж зробити висновок, давайте подивимося конкретно на те, що ми маємо. — Начальник на мить замовк, кинув погляд на папір, який лежав перед ним. — Правда, про першу крадіжку знаємо мало, зате щодо другої — трохи є. Хоч, якщо відверто, то доброї зачіпки нема. Килими на горищі в того п'яниці? Не те. Нам треба думати, як можна непомітно винести з квартири стільки речей. З Самійленками легше. Тут у злодіїв спільницею була ніч. Можна, як робить припущення товариш Турчин, речі повикидати через балкон, можна і винести через парадний вхід, а от у Нужних… Погодьтеся, тут є над чим подумати. Винесли чи вивезли? Товариш Іваненко на дні яру знайшов свіжі сліди. Він твердить, що яром можна пройти непоміченим. Я підтримую його. Та й не тільки я. Противників цього варіанту не бачу. Але в нас є ще й інший варіант — крадене вивезли. І справді, хіба багато треба для того, щоб вискочити з воріт і вкинути речі в машину? Дві-три
