Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

Художник В. В. РУДЕНКО

Перекладено за виданням: Богомил Райнов, Три срещи с инспектора, София, 1970, «Български писател»

Якщо вам хтось скаже, що професія інспектора карного розшуку — суцільна романтика, пошліть його до мене. А ще краще — пошліть його під три чорти.

О пів на восьму ранку. Я чекаю, поки задзвонить телефон, і, щоб згаяти час, вивчаю пейзаж за вікном: темрява грудневого ранку, вуличні ліхтарі, що ледь блимають у пітьмі, потоки дощу, якими вітер захльостує шибку, і до всього цього ще й віддзеркалення моєї власної фізіономії. Одне слово — світле обличчя на світлому тлі.

Стою й чекаю, поки задзвонить телефон, але не нервуюся від нетерплячки, бо нічого особливого не має відбутися — просто маленька інтимна зустріч із мерцем. Взагалі-то мерці — моя постійна компанія, хоч вони завдають мені безліч прикростей. І найгірше, що перерва між усіма цими історіями ніколи не буває досить тривалою для того, щоб ти зробив щось корисне. Наприклад, пішов підстригтися або замінив оту лампочку, що засліплює очі своїми сорокома ватами, чи бодай зняв зі стіни отого прикордонного собаку з хитрою посмішкою й фіолетовою шкурою.

Телефон усе ще мовчить. Відводжу погляд од вікна й іду по канцелярії між чотирма порожніми письмовими столами. В цій кімнаті нас працює четверо інспекторів, та я рідко коли бачу решту трьох, як і вони мене, бо кожен заклопотаний своєю черговою справою. Замість них завжди є столи, і ці порожні письмові столи, ще коли вони освітлені сяйвом згаданої лампочки, надають кімнаті чудового затишку. Того особливого затишку, від якого тебе сповнює бажання задрати голову, як отой собака на стіні, й голосно завити.

Я встигаю затамувати в собі цей вияв атавізму й лише зсовую на потилицю свого капелюха, що моєю потаємною мовою означає: вище голову, друже, й дивися на світ веселіше.

Отже, намагаюсь дивитися веселіше й навіть починаю тихенько насвистувати. Насвистую я ту саму одвічну пісеньку, мою пісеньку, тобто не твіст і не рокк, а якесь танго, ще старомодніше, ніж мій плащ. Я насвистую й змахую над столом у старовинному ритмі двома пальцями, і поступово мої два пальці перетворюються на двох чоловічків — вона і я, — двох маленьких чоловічків, які кружляють на письмовому столі, а це вже не письмовий стіл, а літній танцювальний майданчик, на якому почалася вся та історія…

Танцювальний майданчик… Саме слово достатньо свідчить про серйозність випадку, бо я в танцях такий же жвавий, як і труп у тому місці, що мені належить його відвідати. Це сталося на морському узбережжі… Так само, як з Павлом і Віргінією, тільки серед будинків відпочинку. Гучномовець ресторану передавав одну й ту саму мелодію. Мабуть, це була остання платівка, яка ще не зовсім зіпсувалася. Гучномовець ревів одну й ту саму мелодію й того вечора, коли нас познайомили — мене й дівчину. Інші скористалися музикою й пішли танцювати. А ми вдвох лишилися за столом. Дурна історія — коли, провівши стільки допитів, ти не можеш путньо ні про що запитати. Щоправда, й вона не дуже допомагала мені в цьому. Тільки дізнавшись, де я працюю, упівголоса сказала: «Певно, жахливо дивитись на життя тільки з темного боку». До тієї миті мені б і на думку не спало, що я дивлюся на життя лише з його темного боку. Але дівчина була вчителька і, мабуть, краще розумілася на цих справах. Гучномовець захлинувся, потім знову загорланив те саме. «Якщо хочете, потанцюємо», — запропонувала вона. «Хочу, та не вмію», — відповів я. «Нічого, спробуємо». А внизу, в темряві, шуміло море…

В цю мить нарешті озивається телефон, і я, ще не встигши одірватися від своєї історії, піднімаю трубку й машинально бурмочу:

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

Потім знову насовую на чоло капелюх. Цей жест моєю потаємною мовою може означати багато що, але в даному випадку означає: «Борись за справу, годі займатися дурницями». Знімаю на ходу з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки спускаюсь сходами, але танго й далі вперто звучить у моїх вухах, зовсім так, як тоді на літньому танцювальному майданчику, і та історія не хоче вивітрюватися з моєї голови, тому все, що я роблю, я роблю машинально, силою звички. Інакше кажучи, моя мелодія заважає мені діяти як свідомому оперативному працівникові й перетворює мене на автомат, який киває своїм колегам, що зібралися у дворі, сідає на заднє сидіння спеціального автомобіля, який уже чекає із заведеним мотором, розлягається на спинці, наскільки тісний простір дозволяє подібну розкіш, і насовує капелюх на обличчя, щоб ізолюватись від усіх тих знайомих і не дуже приємних речей, якими починається робочий день, і хоча б ще кілька хвилин подивитись на ту пару вночі на літньому танцювальному майданчику.

Мотор починає торохтіти на першій швидкості, і ми рушаємо. Заплющивши очі в мороці під капелюхом, я потроху повертаюсь до свідомості, але й далі сиджу отак напівлежачи, бо, й не розплющуючи очей, бачу все, що навколо мене: спини шофера й лейтенанта з науково-технічного відділу, два жовтих промені фар, що ледь-ледь прорізають темряву, сивий ряд фасадів, що невиразно проступають у сутінках світанку.

Машина якийсь час повзе, потім спиняється. Навіть не дивлячись, я знаю, що ми біля будинку судового лікаря. Навіть не дивлячись, я знаю, що в цю мить саме він і ніхто інший відчиняє дверцята машини й, стогнучи, влаштовується на сидінні поруч мене.

— Ну й погодка, га?

Запитання, судячи з усього, звернене до мене. Ліниво відсовую капелюх на його звичайне місце і без особливої цікавості дивлюсь на віртуоза розтину трупів.

— Твоя професія не потребує ні