Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Постояв ще кілька хвилин. Тривога відступила. Почало набридати. Чекаєш же, можливо, того, чого ніколи не буде.
Двері й далі залишалися у спокої. Завмерли. Навряд чи хтось за ними зараз є. Усе зрозуміли. Проблема. Зникли. Та й гупнуло так…
Хух! Видихнув. Можна розслаблятися. А стіл нехай стоїть. Завтра поставимо все на місця. Та й із лампою розберемося… Не вистачить грошей – позичить у Марченка. Потім віддасть.
Пішов і сів на ліжко. Уже все одно не заснути. Та й сон ще такий наснився. Яскравий. Наче Халлівуд. Ніби реально все… Гм… Знову ця тема. Знову калічницька кара. Хоча… Сон – продовження наших думок. Нічого дивного. Багато про це думаєш… І – гості непрохані. Усе по-дорослому, значить. Вони таки із серйозними намірами. Таки не заспокоюються. Другий візит. Плюс «болеро» на переході… Час уже б задуматись… Справді. Є реальна небезпека. Треба «міняти дислокацію». Або вже й зовнішність. Гм… Чи вдасться обвести цих красенів круг пальця?.. Важко сказати. Але спробувати можна. Підводитись треба після кожного падіння. Навіть – коли це падіння – у прірву.
Увімкнув світло. Поклав пістолет поруч. На ноги – ноутбук. Є час. Запустив у пошуковець «мінерити». Вибило тисячі посилань. І кілька десятків фоток. Зайшов на фотографії. Радісні усміхнені люди. «Об’єднані спільною метою». Але від усмішок віє штучністю. Почав читати. Інформація лише компліментарна. І так вихваляють, і сяк. Гм… Анциферов і його громадська організація подарували дитбудинку комплект апаратури для створення ком’ютерного класу. Анциферов і його громадська організація відвідали ветеранів Великої Вітчизняної… Анциферов і його громадська організація створили благодійний фонд для допомоги ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС. Влаштували благодійний концерт для допомоги дітям, чиї батьки загинули в шахтах… дітям загиблих міліціонерів… Джинса?[141] Піарять направо й наліво. Ну їх. Надокучило. Перевів ноут у «сонний» режим. Відклав. Підвівся. Підійшов до столу. Витяг із-під ніжок газету. Розгорнув. Ось і його стаття. Володимир Ярчук. «Втрачені очі і знайдений спокій?» Гм… Позавчорашній номер. Треба Бондаренку сказати, щоб приберіг кілька. Ці після «використання не за призначенням» лишається тільки викинути. Хоч і шкода.
Спати все одно не хотілося. Вирішив пописати. Ніч – найкраща пора для цього. Як і для всяких злодійств.
Розділ 27. Струм
Мандрівний цирк – це трошки інше, ніж звичайний. Той – ніби гігантський океанський лайнер, що кинув якір посеред міста чи зовсім недалеко від центру і ледь не лусне від своєї величі. Від надутих до максимуму щік. Від захоплених поглядів маленьких, як мурахи, людей. Цей же – проворний і верткий, запилений і облізлий катер, що постійно борознить простори (сьогодні – того, а за кілька днів – уже іншого) мегаполіса, шукаючи незайнятий шматочок чужої території. Щоб тихо й непомітно приткнутися. Поставити розцяцьковані вагончики. Забити в землю металеві гаки. Розіпнути різнокольорове шатро. І – знаходить. «Швартується». Окупує. Залюднює територію. Ненадовго, правда. Але йому досить. І глядачам теж… Від нього віє екзотикою. Незвичністю. Чужиною. Далеким загадковим світом. Солоними обвітреними мандрами. Непередбачуваними пригодами. Не завжди приємними. Але… Одвічна магія. Очікування казки. Шарм віртуозної майстерності. Усе це нічим не замінити…
Інколи ж радять міняти картинку? І мандрівний цирк якраз для цього…
«CIRCUS SALUTATIS» радо прийняв Богдана й Олену. Але – не тільки їх. Охочих розважитися в компанії мандрівних циркачів набилося до великого розмальованого намету чималенько. Різношерста гамірлива публіка – хто вже всівся, хто, збираючись це зробити, шукав місце – з нетерпінням очікувала початку. Ось ще трохи – й казкова феєрія затягне у свій безтурботний вир усіх одразу й надовго… І оком не змигнеш, як станеш справжнім учасником дійства. Чи навіть – і таємним режисером. Або й конспірологом.
Богдан підняв голову. Угорі під тьмяно освітленим куполом побачив металеві конструкції, міцно поєднані в єдине ціле. Чітка система. Надійна. Чотири потужні вертикальні «стовпи» тримали цупке непроникне напинало, що ховало під собою і музику, що заповнювала паузу, і насторожених глядачів, які галасливо товклися внизу, і всю майбутню циркову казку, що причаїлася в кожному невидимому куточку цього дивовижного шатра. І тільки й чекає початку.
Від одного стовпа до іншого йшли горизонтальні й діагональні монтажні балки, усіяні десятками різнобарвних ліхтарів. Ті поки дрімали, готові після команди спалахнути – кожен своїм – кольором, щоб підсвітити потрібну деталь чи вихопити з темноти яскравий ракурс баченого вже сотні разів шоу. Так. Усе тут продумане й «оптимізоване». Ніякої зайвини. Вози її потім чужими країнами й землями. Морочся.
Олена з Богданом сіли в четвертий ряд. Дівчина праворуч. «Керував процесом» Лисиця. Він посадив її так, щоб краще могла бачити застелену оксамитом арену. Перед нею ледь діставала голівкою до спинки дівчинка років чотирьох з двома пишними бантами. Бабусина робота. Сама ж ґрендмазе – кругла масивна жінка із серйозною копицею фарбованого волосся – «дісталася» професорові. Та це мало бентежило. Його «програма» – знову з бездоганним макіяжем у стрейчевих чорних джинсах і смугастому пуловері – праворуч. З цікавістю роздивляється довкола. Така чудова приваблива «програма». Ідеальна для справжнього чоловіка. Лисиці здавалося, що він таки справжній.
Поки йшли сюди, побачив не один заздрісний погляд у їхній бік. Чи ці усі чоловіки пройшли через невеселий кабінет старшого слідчого Онищенко О. О.? Гм… Може бути. Але те, що поряд із «цим мутним штрихом» така «цукерочка», не розумів тільки божевільний. Та ще хто забув контактні лінзи. У блідо-блакитному контейнері. На кухонному столі. І від цієї її «цукеристості» Лисицю рвало на запчастини. Навіть коли не дивився на неї, все одно відчував стрімку та пружну енергетику. І більше нічого зараз йому не треба. Навіть – боявся в цьому зізнатися – убивця Кречета. Але одразу ж отямився. Ухопив себе в дужі руки й прогнав цю ману. Вона хоч і солодка, та все ж крамольна. Голова має бути на місці, Казаново відряджений. Навіть коли запаморочилася. Бо як же тут утриматися…
«Твій номер шістнадцятий. І стеж за клієнтом»…
Заграла енергійна музика – один із заморських хітів минулого літа, що часто звучав у різних місцях, де професорові довелося побувати. Найбільше ж – на морі в Кореїзі. І приклеювався до мозку, а потім нав’язливо повторювався внутрішнім голосом, коли треба й коли – ні. Колесом викотився на середину арени конферансьє в клоунському прикиді. Поки це робив, кілька різнокольорових променів «вели» його до центру.
– Щиро вітаю вас, шановна публіко! – розпочав він з німецьким акцентом. Лисиці впізнати це – ніби борщу поїсти. – Ось ви й у нашому чудовому балагані. Але, звісно ж, це ніякий не балаган. А справжнісінький королівський палац. Просто його зачаклували злі чарівники. Та все одно на вас тут чекає багато казкового й захопливого. І хоч до нас прийшли не тільки діти, у душí ж кожна людина пам’ятає й вірить, що дива трапляються. А це все можливе в нашому шикар-р-р-р-рному «CIRCUS SALUTATIS»! Ласкаво просимо до казки! Наші добрі чарівники вже готові почати її! А зараз піднімемо ручки – і-і-і-і!!! Гучно зааплодуємо! Щоб викликати наших фей і їхніх казкових помічників!!!!
Публіка відразу ж долучилася до гри. Їй це сподобалося. І готовність продовжувати заволоділа всіма. Ще б пак! Хто ж не хоче до казки!
– А розпочне наше чарівне дійство, як і має бути в палаці, бал-маскарад…
…Глядачі шаленіли від повітряних гімнастів. «Легкі, наче хмаринки, і
