Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Ну його! Треба падати на релакс. Скільки ж довелося пережити. І ще не ясно, яким буде завтра. Навряд чи легшим. Треба бути готовим. І сила може знадобитися на раз. Думка про «гарантування безпеки» крутилася віддалік. І зараз, коли мегабайти свідомості звільнив, вона одразу зайняла кілька гектарів. Усе просто. Є стіл і два стільці. Сяка-така «барикада» може вийти. Жити ж – хочеш чи не хочеш – але треба. Бо Кречет мертвий. А його вбивця не сьорбає в’язничну юшку. Треба.
Для кращої конспірації під ніжки стола підклав газету. «Презумпцію». Марченко привіз свіжу. Але – хай вибачає. Невідомо, хто там знизу. Всяке може бути. Нехай спатуняє спокійно. З Богом!
Стіл пішов легко. Навіть легше, ніж думав. Правда, газети довелося постійно поправляти. Але то дрібниці. За кілька хвилин упорався. Підсунув до дверей. Але не впритул. Залишив простір. Якщо почнуть відмикати, двері вдарять об стола. Але не це головне. З ближчого до себе боку поставив на стіл стілець, на нього – ще одного, а зверху – настільну лампу. Розрахунок простий. Від удару лампа (а пощастить – то й разом зі стільцями) впаде з непоганої висоти. І – зрозуміло – розбудить. Якраз тоді, коли треба. Або не впаде. Але вірив у перше.
Олена – сторож кращий. Але – тільки в думках. Насправді ж – навіть подумати боявся. Як би це він таке запропонував? Простіше провалитися під землю. Гм… Мабуть, би точно вистрілила. Якби тільки пістолет мала під рукою… Але – краще не треба. Якщо судилося, то краще вже бандюки. Нічого особистого. Просто робота. Просто проста робота. Для них звичайна. Як продавати талони в тролейбусі. Або ходити в чиновницький кабінет. Чи полетіти на Венеру. Дістав із сумки «шмайсера». Підготував. У цього своя робота. Теж звична. Заховав під подушку. Зняв халат. Вимкнув світло. Ліг. Укрився. Перевірив, наскільки зручно діставати пухкалку. Рука проклала маршрут. Повторив. Нормально. Півсекунди. Чи секунда. Не більше. І потім – гумовий гостинець «поміж ріг». Бо ж не люди можуть сюди лізти серед ночі. А тільки рогаті. Щоб лиха тобі заподіяти. І вибору тут не лишається.
На добраніч!
Заплющив очі. Почав рахувати. Ніби вирушив лісом. І «брав на облік» кожне дерево із десятків тисяч подібних… І справді наче все далі й далі заходив у гущавину…
І опинився… ніби серед філістимлян. Наче один із них. І хоч у сучасній одежі (і ще цілих джинсах), ніхто того не помічає. Усі чекають, коли приведуть Самсона. Рудобородий здоровань без обладунків і в тозі[139] подав Богданові кубок.
– Випий! – прохрипів.
Лисиця взяв, але завагався. Що там? Вино? Отруєне вино? Чи… кров? Після останньої думки занудило.
– Пий, – наполягав бородань, – тобі треба.
– Навіщо? – приховуючи небажання, усе ж простягнув руку.
– Тобі треба, – сказав твердіше хрипливий і пильно подивився на Богдана.
Той гидливо підніс кубка. Але нічим не засмерділо. Навіть відчув аромат. Ніби настояне на травах. І хоч гидливість минула, все одно пити не поспішав. А спідлоба дивився на бороданя. Той не зводив з Лисиці очей. Решті усе фіолетово. Вони неголосно перемовлялися. Інколи – усміхалися.
– Що це? – запитав, усе ще тримаючи кубка біля губ.
– Мартині, – звично відповів бородань.
– Мартині? – не повірив професор. – Навіщо?
– No martini – no party[140], – серйозно відповів рудий.
«Звідки тут “Мартині”?», – подумав Богдан.
– Пий, бо вже ведуть, – починав гніватися бородатий.
І Лисиця припав (а що робити?).
Ого!
А «пійло» реально смачніше, ніж «Мартині». І недопити було б злочином проти законів богині Насолоди.
Жадібно ковтаючи рештки смакоти, чув, як забряжчали зброя, обладунки і ланцюги закованого Самсона. Цікавість під’юджувала подивитися, але напій не відпускав. Коли ж таки відірвав кубка, закляк. Солдати – могутні велетні, з ніг до голови в металі, – привели… Кречета. Той, теж із бородою, тримав ланцюги, що з’єднували руки й ноги між собою та одну з іншою. На обличчі читалася приреченість. Очі – порожні і мертві.
– На! – штовхнув закляклого Лисицю рудобородий, простягуючи тонкий блискучий ніж.
– Нащо? – зробив великі очі професор.
– А ти не знаєш? – здивувався бородань.
– Ні-і-і-і, – протягнув Лисиця.
– Бери і не мороч голову.
Богдан, наче зомбі, взяв.
– Іди! – підштовхнув до Кречета.
Так само, наче зомбі, Лисиця пішов.
Один із воїнів ухопив бідолашного Кречета і повалив на підлогу. Пролунав жахливий гуркіт. Голосно брязнули кайдани. І професор… прокинувся. Рука гайнула під подушку і висмикнула звідти «шмайсера». Серце несамовито калатало, немов «в. о. калатала». Та це не завадило вхопити телефона й присвітити. Біля столо-стільцевої піраміди валялася розбита лампа. У цей час двері знову вдарили об стіл. І знову безрезультатно. Стіл надійно беріг від проникнення.
Лисиця притиснувся до стіни за шафою, залишаючи в полі зору двері. Від руків’я зброї пішла заспокійлива енергія. Це давало шанс. Та й шафа – така-сяка «твердиня».
Серце рвалося геть. Ніби хотіло побігти, бо за ним гналися. Воно так пульсувало, що, здавалося, саме зараз вискочить назовні. І пострибає далеко. Туди, де тепло і світло. Де всі ходять у білому, бо нема чим забруднитися. І не плюють на тротуари.
Лисиця стискав зброю, готовий грудьми зустріти ворога. Відступати нікуди. Та й не відступав би. Не того крою костюм. Міцно його змастирили. Надійно. У розвідку рушай. Не пошкодуєш.
Прислухався до найменшого звуку. Дихав через раз. Щоб сопіння не заважало почути, що там, за дверима. Це важливо. Жи-ттє-во-не-об-хід-но!
Напружено чекав. Перший же рух звідти – і гумовий привіт вилетить без попередження.
Але двері більше не відчиняли. Лисиця радів. Господь знову «за нього». І підказав, і розбудив. Та й кілька кусючих набоїв закинув до «шмайсера». Підтвердив, що «все буде добре!»
З того боку дверей життя завмерло. Тиша запанувала знову. Бо ніч – це таки пора тиші. Але так тривало недовго. Проти була галаслива компанія на вулиці. «Я не здамся без бою!» – фальшиво горлали врізнобіч захмелілі чоловічі голоси. Це заспокоїло остаточно. Зрозумів: крім нього й невідомих лихоманців, яким забажалося провідати Лисицю серед ночі (та ще й тоді, коли він спить), на планеті ще є люди. Не факт, що погані. Та й пісня в тему. Він теж здаватися не збирався. Ні з боєм, ні без бою. Однозначно. По-перше, тому, що він не здається ніколи. По-друге, ситуація зараз аж ніяк не програшна. І навіть «прийнявши бій», він має шанси хоча б на нічию. Якщо вона тут можлива. Чи… ні? Залишитися живим – та ще й цілим і неушкодженим – це не нічия. Чистої води перемога. Та й бою ніякого не буде. Непрохані гості йшли на «тиху операцію». Прийшли. Зробили. Злиняли. Жоден бій, жоден крик їм – як ніж під ребро. Палево. Зчинити галас – мало того, що зірвати «операцію». Це ще й шикарний шанс загриміти на нари. А кому ж це треба? Після першого ж пострілу піде дзвінок «на міліцайню». І ті довго телитися не будуть. Якими б поганими й продажними вони не були, на перестрілку прилетять одразу. Бо це – «грандіозний шухер». А він їм – як зайцю стоп-сигнал… Ось так. Така «системна аналітика».
Дихання поступово вирівнялося. Серце вже вистукувало майже звично. Життя потроху поверталося до номера. І – до цього тіла. Бо не пустило сюди смерть. Відчув, що стає холодно. Прислухався. Тихо. Почекав ще трохи. Знову тихо. Порахував до десяти. Тиша й далі лилася крізь усі щілини.
