Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Психологам роботи – непочатий край, – уставив і своїх п’ять Марченко. – Матеріалчик смачненький.

– Також є розвідка, – продовжував «професор мінеритів». – Вона випасає всі небажані «носи довгі». Особливо ж коли їх намагаються запхати в темні справи секти. Про те, щоб хтось випадковий потрапив туди, не може бути й мови. Таких «псів» там поприв’язували «при вході»! Зрозуміло, що в СБУ про мінеритів знають. Дивно було б, якби ні. Зрозуміло, що їх використовують. Зрозуміло, що там працюють їхні «кроти». Секта досягла вже таких розмірів, що непомітною лишатися важко. І сірі кардинали наші донецькі вже «підбивають клинки». Хочуть прибрати таку силу до своїх лап липких. Вовтузяться потихеньку. Думаю, серед таємних кураторів секти мають бути й «кроти» інших спецслужб. Є великі шанси, що почнуть прибирати тих, хто входить до керівництва чи наближений до нього. І за секту може бабахнути справжня жахлива війна. Не дай, Господи. Яка переплюне навіть криваві жнива дев’яностих. Що тоді тут коїлося…

– А як вони набирають нових членів? – підкинув питання Лисиця. – Хоч там усе так серйозно, але нові члени їм же потрібні?

– А-а-а-а, – махнув рукою оповідач. – Такий собі банальний MLM[134], «мережевий маркетинг». Кожен має привести десять нових «обаполів». І стає їхнім наставником, керівником, десятником. Він сам добирає людей, перевіряє і відповідає за них. Головою. І це не метафора. Раптом щось не так – сам має розібратися з відступником. Або – втратити й місце в секті, і голову. Можете уявити, перед яким вибором опиняється людина.

– Але ж вони туди плавом пливуть, – логічно зауважив Марченко. – І грошики свої несуть. Кровні. І готові на все заради секти.

– Отож, – підтвердив Анатолій. – І спробуй знайти тут пояснення.

– Думаю, їх декілька, – обізвався у справжньому професорі професор. – По-перше, це ментальність. У багатьох донецьких вона особлива. От на її струнах і виводять свої симфонії політтехнологи. По-друге, активовані правильні, я б навіть сказав, досить вдалі, вивірені, «соціальні концепти»[135]: військова форма, віра, месіанство, богообраність. По-третє, секта дає перспективу. Ілюзорну, нездійсненну, примарну, та все ж дає. І не важливо, що «світле майбутнє» ніколи не настане. Це нікого не хвилює. Бо з’являється реальний шанс піти назустріч мрії, знайти шлях для самореалізації. За це вони ладні віддати багато. Включно із життям. Так що справді за сектою стоять холодний потужний розум і великі сили. Вона вже перетворилася на серйозний інструмент впливу на ситуацію в регіоні. Але якщо на неї заплющувати очі, то вона й усю країну зможе підім’яти. Поки ж «компетентні органи» з нею, як я зрозумів, лише заграють. Проходять «цукерково-букетний період». А там уже діятимуть за ситуацією: одружаться чи тільки поматросять.

– Ось так усе непросто, – важко видихнув Ігор.

– Кент мій, теж писака газетний, – повів далі Анатолій, – випадково надибав колишнього анциферовця. Хоч «колишніх» їх і не може бути. Він зараз у далекому селі. Заховався в родичів. Ледь не в погребі живе. На світ білий не з’являється. Отакий переляк. Знає, що йому може бути. Якщо нанюхають, де він. Коли десятник його привів у секту, він одразу ж змикитив, що це. І швиденько дав задню. Правдами й неправдами відкараскався і – злиняв[136]. Не знаю, правда, як це йому вдалося. Так от він розповів, що вбивства там траплялись. Тільки все старанно приховують. Це для картинки там усе «сонячно і світло». А насправді ж… Людина зникає – і все. Ніхто й ніколи і сліду вже не знайде. Усе професійно. Самі розумієте, що при таких розкладах підібратися до них неможливо. А носа довгого почнеш пхати – відчикрижать по саме… Не радий будеш нічому. Страшні люди. Не дай, Господи, дорогу їм перейти.

Анатолій замовк. Лисиця й донкор теж мовчали. Людське взяло гору. Жахливі картини пульсували в уяві, не даючи думати про інше. Та й про що зараз могли вони думати? Секта займала перші три найголовніші місця. Золоте. Срібне. І бронзове. Навіть трохи заповзла на четверте. Непризове.

– А ти про вбивство татуювальника, Костяна Кречета, чув? – запитав донкор.

– Угу, – невесело закивав Тоха.

– А він же наче теж мінерит? – підкинув питаннячко Лисиця.

– Було, – блиснув знавець мінеритів очима. Чи, швидше, – контактними лінзами. – Ошивався серед них. Татухи робив. Там же кожен із татухою. Фішка в них така. Наче тавро. Так колись рабів позначали. Таврували. А тут – розпізнавальний знак. Корпорація.

– Рабів раніше позначали й татухами, – вставив і своїх п’ять професор.

– Майже те саме, – відповів Тоха.

– І що можеш сказати? – поцікавився Марченко. – Могли його свої замочити?

– Легко, – кивнув. – У них недовго.

– Але ж тут виколоті очі, – розвернувся до співрозмовника Богдан. – Навіщо? Ти ж казав, що там усе тихо – шито й крито. А тут такий кіпіш.

– Гм… Чорти її душу батька знають, – дав волю емоціям Тоха. Вони юрмилися біля виходу, пхаючись одна поперед одної. – Що там їм у голову зайшло. Мабуть, для чогось треба їм саме такий «вивих».

– А може, секта розвалюватися почала? – припустив Лисиця. – І «куратори» вирішили навести лад, позбутися відступників. А вбивство Кречета – пересторога для решти. «Дивіться і не заздріть». Бо так буде з кожним. Назад дороги немає.

– Але чому саме його? – поставив логічне запитання Анатолій.

Лисиця не відповів. А й справді: кращих кандидатур не знайшлося? Чи «цінність» закінчилася? Гм…. Відповідь точно знав тільки дідько. Але в нього запитувати не хотілося. Ні зараз, ні потім. Ніколи.

– Не знаю, – відповів Богдан. – Поки жодних варіантів. А вони, якщо подзвонимо, точно не скажуть. Ще й телефон запеленгують[137]. І в гості приїдуть.

– Згоден.

– А взагалі – що про це вбивство чути? – змією виповз із-під пенька Марченко.

– Та, якщо чесно, нічого такого й не чув, – наче знітився Толян. – Коли дізнався, одразу про мінеритів подумав. Але те, як ухайдакали, і що не заникали, а зробили зовсім навпаки, збило з пантелику. Нічого не вкурюю.

– А ти його особисто не знав? – і далі сичала «змія».

– Ні, – сухо відповів Тоха, – на жаль. Ніде разом не тусувалися.

– А хтось із знайомих?

– Теж ні.

– А ти там трохи поцікався, – майже наказав Ігор. – Може, що та й випливе.

– Добре. Але ви все одно остерігайтеся мінеритів. Тримайтеся за постріл гарматний від них. Чи хоча б пістолетний. Якщо проблем на кардан не хочете намотати. Із ними це – дві секунди. Перевірено.

– Дякуємо, – просунув крізь сидіння «клешню» донкор.

– Та без проблем, – відповів потиском Анатолій.

– Тільки про нашу розмову нікому, – сказав професор, пробравшись і своєю «клешнею» на заднє сидіння.

– Та я – могила, – поклав праву руку на груди Тоха.

Лисиця не став виправляти. Хоче цього людина – нехай. Кожному ж розум свій не вставиш. Щоб говорили тільки в позитиві. Але побажав Господнього захисту. Згодиться.

– От і лади, – підходив до завершення Марченко. – А ти ж дивися. Щось буде треба від мене – набирай.

– Добре, – підморгнув Тоха. – Накльовується тут темка одна. Але ще не точно.

– Я завжди з охотою, – скупо усміхнувся донкор. – Ти ж знаєш. Хоч і серед ночі.

– Та знаю… Добре. Пішов.

Анатолій вибрався, і, гупнувши дверима, почимчикував до вицвілого «вольво». Ішов повагом. Ніби все уже поробив у цьому житті.

Ігор завів і рушив. Ловити ґав чи продавати витрішки – явно це не про зараз. Бо якщо й зробили малесенький крок, то що він для тієї сотні кілометрів, які ще належало пройти до жаданої відгадки. Правда, якщо вона є. Але Богданові все більше здавалося, що проти них – саме зло. Абсолютне зло. Зло в апофеозі. Бо всі шляхи до цієї клятої відгадки перекриті. Чи її просто не існує в природі.

Коли проїжджали повз Тоху, який уже підійшов до свого авто, Марченко кілька разів натиснув на клаксон. «Персонаж» махнув і сів у «ветерана». Запустив двигун, але їхати не поспішав.