Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Підвівся з ліжка. У дорожній сумці пошукав голку-нитку. Спорядив. Узяв покалічені джинси. Обдивився. Розірвано на кишені. Вирвано «з м’ясом». Гм… Що ж тут можна придумати? Вивернув. Обдивився. Латки не причепили. Шкода. Приметати до основної тканини? Можна. Але буде видно. Куртка ж коротка. Халепа! Нові штани купувати? А де взяти гроші та час, щоб знайти і вибрати? Прокол-прикол. Після сувенірного шопінгу по гаманцеві пройшлася серйозна дієта. Та й навряд чи так швидко знайде джинси «Pеtrol». А викидати останні гроші на ганчірку ну зовсім не хотілося. Чи купити на ринку спортивні і тинятися містом, ніби гопник?.. Ні-ко-ли!
Що ж робити? Орендувати в Ігоря? Розміри майже однакові. Несерйозно. Столичний супермен у позичених штанях? Ха-ха-ха! Моветончик. Стоп! А якщо?… У куртці є ж «лейбл». Чи – «лейба», як казали в дитинстві… «Каліхворнія»…
Швидко «відчинив» джинсову куртку. Точно. Є. Розцяцькована. З орлами-вензелями. Приклав до джинсової «рани». Чітко! Починаємо!
Працював уважно. Вивіряв кожен рух. Щоб красиво. Щоб надійно. Щоб – наче хвірма! Впорався за сорок хвилин. Хо-хо! Майстер! Ніби там і народилася! Тепер і на побачення можна. Навіть з богинею.
Покрутився перед дзеркалом. І так повертався, і сяк. Гм… Може бути! «Модний кутюр’є»! Лаґерфельд затремтів з переляку. Талантів надаровано! І життя повернулося привабливим боком. Укотре. Уміє ж, слава Богу!
Повісив штани до шафи. Уклався на ліжко задоволений. Таку проблему на лопатки поклав. І відпочинок – як гран-прі. Розкошуй!
Заплющив очі. Але «туареґ» мав щось проти. Він знову невідь-звідки з’являвся біля «зебри» й зачіпав задумливого роззявляку. Той котився м’ячем, ніби точно в кут воріт. Сумка відлітала вбік. Асфальт вигризав, ніби гриф із литки Котигорошка, шматок кишені джинсів. Не все бачив. Та й коли? Усе ж відбулося миттєво. Решту домалював уявою.
«А якщо це знову цей козел Колесниченко? – подумав. – Це ж йому, як два пальці… плюс два… Наказав своїм архарівцям. Ті випасали, а потім, коли отримали відмашку, “приступили до ліквідації”. Але ж вони менти. Руки тільки для того, щоб гроші загрібати, а голова – щоб кашкет було куди примостити. От руки з головою і не дружать. Тому я зараз і лежу в себе у номері, а не в камері моргу чи (при кращих розкладах) – у реанімації. Треба сказати Ігорю. Дві ж голови краще. Плюс його журналістський досвід. Щось, може, та й придумаємо».
Набрав Марченка. Розказав про пригоду. Донкор насторожився.
– Погано, – відрізав він. – Не подобається це все мені.
– Гм… – чмихнув професор. – Мені теж. Мало кайфу валятися посеред дороги з розірваними штаньми.
– Тепер сам не ходитимеш. Крапка. Тільки вдвох.
– Особистим охоронцем моїм станеш? – спробував пожартувати Лисиця.
– Можна, – підтримав Ігор. – Тільки «на громадських засадах».
– Зер ґут, кіндер, зер ґут, – пустився в жарти Богдан. – Бо фінансово таке задоволення не здужаю.
– А що ж із номером робити? Переселитися до тебе?
– Ліжко ж лише одне. Хоч і чимале.
– Отож, – штрикнув донкор, а потім голос його пом’якшав: – Хіба Олена…
– Якби ж, – вирвалось розчарування у професора. І картинка біля «Колеса» з’явилася як стандартна опція.
– Тоді б не висипа́вся, – обережно пожартував Марченко.
– Це точно. Зате був би під надійною охороною. Цілої капітана міліції. З маузером.
– Кльовий варіант. Аж два в одному. А там і до маршу Мендельсона рукою подати.
– Життя – це скінченність приємних і не дуже відчуттів, – зауважив філософськи Богдан.
– Ого! – вирвалося у Марченка. – Виходить, повалятися на асфальті під колесами авто – це навіть корисно. На геніальність пробиває.
– Не всіх. У мене тільки штани порвалися. А в Приймака…
– Його збили й завезли на пустир. А тебе вдарили і втекли. Не зростається.
– Думали, що самого удару досить. Але промазали.
– І слава Богу… То що з номером будемо робити? Дзвонитимеш Олені?
– Не сміши! – майже гаркнув Богдан, але думка обкутала приємністю. – Одна радість: по телефону ляпаса не випише.
– А може – прилетить на крилах?
– Не смішно.
– Чому? А раптом це – шанс? Тисни на жалість. Вона хоч і мент, а все одно жінка. Та ще і яка!
– А ви, юначе, кмітливий, як на ваші роки.
– Я серйозно. Колись «тісно спілкувався» з прес-секретарем обласного СБУ.
– І що?
– І що ж тобі сказати…
– Не маж усіх одним миром.
– Та я ж як версію.
– Добре. Подумаю.
– Думати ніколи. Сюди-туди – та й ніч на носі.
– Гадаєш, вони знову щось замутять? А раптом упевнені, що я так і не підвівся?
– Навряд. У них усе в системі. Якщо немає результату, спробують ще. Не заспокояться.
– Я теж. Відступати вже ніколи.
– А їм це по цимбалах. Вони б’ють першими.
– Нічого. Зате з нами Бог.
– Згоден. Але куля не завжди про це знає.
– Не сипте сіль на цукор.
– Я не жартую.
– Які тут жарти? Але внутрішній голос каже, що все буде добре. Принаймні цю ніч.
– Сильний аргумент. Залізобетонний. І від кулі заховає теж.
– Не накаркай.
– Мовчу… Добре. Повірю голосу. Нехай не помилиться.
– Краще без «не».
– Тоді – нехай каже правду.
– Нехай. Будь… А, стоп! Ти не знаєш, що це за кафе «Колесо»?
– А чому ти питаєш?
– Може, треба?
– Не хочеш – не кажи.
– Прийде час – скажу.
– Моя відповідь тобі мало сподобається.
– Чому?
– Бо воно належить твоєму другові Кату.
– Колесниченкові? – випалив на автопілоті професор.
– Ага. Тому й «Колесо». Це його шкільне поганяло.
– У школі він був скромнішим.
– Ага. Хоча належить воно йому через підставних. Ну, як зараз модно. Не буде ж він світитися… То не скажеш, нащо питаєш?
– Не жени коней. Ти ж знаєш, коли потрібно спішити. Коли ловиш бліх…
– І коли розслідуєш заплутане вбивство?
– Майже так. Ну, добре. Будь.
– А, стоп-стоп. Забув сказати. Ці два «клієнти», Дрон і Колос, кажуть, що просто хотіли тебе виставити на бабки, телефон і ноутбук. Не більше.
– А звідки вони знали, що в мене це все є? Та й з бабками зараз не густо.
– Не кажуть. Товчуть те саме.
– Пудрять мізки. Я ж у заяві про все написав. Вони хотіли розповісти мені про Кречетове вбивство. Тому й клюнув… Розвели як дитя.
– Зате потім ти їх… Як дорослий.
– Та трошки ж. – Спогад про цю маленьку перемогу зігрів розтроюджене професорове серце.
– Гаразд. З’явиться нова інфа – дзенькну.
– Добре. Тепер уже точно: будь.
– Тепер уже буду. Постараюсь…
Лисиця поклав телефон поряд. І думки про Олену одразу застрибнули до голови. Дідько! Чому так буває? Живеш собі. Нікого не зачіпаєш. Нікому лиха не робиш. Не бажаєш. А потім з’являється ВОНА. Примушує перекреслювати твоє життя і думати лише про неї. Ти опираєшся всіма вісьмома клешнями, задкуєш, але ще більше опиняєшся у хитро розвішеній сіті. І ось ти вже, навіть якби й мав не вісім їх, а шістнадцять, безпорадно борсаєшся в капронових нитках підступної й міцної павутини… Гм… Чому? А павучиха
