Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Марченко дзенькнув.
Лисиця повісив на себе «ARMANI», ухопив «Enrico Benetti», здав ключ і подався надвір.
«Лачетті» помітив одразу. Її сріблястість на тлі решти кольорів шансів для помилки не лишала. І кроків до неї небагато. Швидко зробив їх. Заскочив на «своє» місце. Сумку закинув на заднє сидіння.
Ігор оптимізмом не дихав. І тим більше не міг ним поділитися з Богданом. Сидів – ніби тільки недавно зробив операцію зі зміни раси. Щоб із негроїда стати європеоїдом. Але лікарі виявилися шахраями. І постійно показували підроблене дзеркало. Де відбивалося те, що обіцяли пацієнтові. Але чого не було насправді.
– Недоброго ранку, – сказав розгублено Лисиця. – Так, мабуть, треба сьогодні вітатися?
– Як хочеш, – відповів «обдурений негроїд». – Можна й так. Це все одно нічого не змінить.
– Але якщо ще й киснути…
– …То кефіром можна стати? – завовтузився Ігор.
– Приблизно… Звідки про все дізнався?
– Люди свої скрізь. Підкидають оперативненько. Сам розумієш. «Клієнтура»…
– І що відомо?
– Піменов Платон Тимофійович, двадцять чотири роки. Закінчив Донецький національний університет за спеціальністю «Економіка та управління національним господарством»». Салон «Studio Tattoo-Tor» відкрив недавно, менше півроку тому. Жив із батьками. Батько – Тимофій Леонтійович – колишній міліціонер, підполковник у відставці, працює директором автостоянки. Мати – Алевтина Борисівна – бухгалтер. Зараз на пенсії. І ось ще фото. – Марченко передав Лисиці паперовий прямокутник із зображенням загиблого. На професора подивився романтичний юнак із чистим обличчям. Ніби ілюстрація для теми «ідеальна людина». І кастинг не потрібен. Влучання стовідсоткове. Та й фотограф із ракурсом угадав.
– Не з нашого часу персонаж, – озвучив вирок маститий фотоаналітик. – Тут набагато зубастіших треба. А не таких пухнастих. Проковтнуть.
– Не пощастило, – погодився донкор.
– Угу. Двічі. І народився не тоді. І життя закінчилося рано.
– Хтозна, як там усе насправді. Може, за цією пухнастістю вовчі нутрощі ховаються. І він банально одержав своє. Господь на завтра не відкладав. Зробив сьогодні.
– Усе може бути… Стоп. – Богдан наче вхопив відгадку за хвіст. – А Кречет же народився в Торезі. Може, зв’язок?
– Побачимо. Але фактик цікавий.
– Шрека відкидаємо? – похмуро запитав Лисиця. – Він же зараз далеченько. Чи, може, прилетів, упорався й полетів?
– Варіант.
– Треба прикордонників потурбувати. Зможеш?
– Уже, – зіграв задоволення Ігор. – Там у прес-службі колега працює. Колись разом починали в газетці районній. Есемеску нашкрябав. Не відмовить. Дівчинка відповідальна.
– Молодець! Відмінно. Давай заліковку, – легко проколовся професор.
– Так ми ж працюємо вже, поки дехто з подушками бореться. – Марченко проколу не помітив. Він просто не знав, що це прокол.
– Декому можна, – прийняв правила гри Богдан. – Він учора пізно ліг.
– А це ж чому? – підозріло поцікавився донкор.
– Писав, – відвернувся професор. Диплома з брехні ще не мав. Хоч уже кілька семестрів наполегливо вчився. Але наука ця для нього непосильна.
– Після рандеву натхнення напало?
Лисиця подивився на Ігоря. І рентгенівський погляд того підказав, що «диплом» Богданові не бачити ще довго. У цьому семестрі – так точно.
– Угу, – кивнув. – Напало. Зв’язало. І потягло до ноутбука.
– А ти не дуже й пручався.
– Ага.
– Класне воно в тебе. Блондинисте… – Ігор багатозначно усміхнувся. Від цього в Богдана мурашки по спині.
– Зате Приймака відкидаємо точно, – випалив Лисиця, щоб утекти від незручної теми. Хоча знав, що простіше ухитати фаната «Шахтаря» полюбити «Динамо», ніж обдурити цього «екстрасенса». Та все ж… – Не міг же він реанімацію тихенько залишити й ухайдакати бідолашного Піменова. А потім – знову на ліжко.
– Він не міг, а Шреківна?
Гм… Богдан задумався. Питання ніби й нелогічне, але «ніколи не кажи “ніколи”».
– А який мотив? – ніби припер донкора до стіни.
– А який мотив убивства Кречета?
Лисиця задумався знову. Виконував звичну професорську роботу. Та результативність її зараз не вражала. Хоч тут і академік цим похвастатися б не зміг.
– Нижче пояса б’єш, – спробував усміхнутися Богдан. Але майже не вийшло. Чи, швидше, майже вийшло.
– Та ні, – гірко видихнув Марченко. – Прямо в лоба. Щоб думав краще. Бо тупцювати на місці можна й без нього.
– А може, Мордовцев найняв кого? – показав, як «думають краще» Лисиця. Точніше, думав, що показав. – Підозру від себе відвести. Повторивши все в деталях. І тоді слідство перекидається на те, що об’єднує ці випадки. Татуювальник плюс такий самий почерк. Усе. Криміналістика змусить шукати тут. І Шрек спокійно піде в тінь.
– Це ж яким генієм йому треба бути, щоб це все придумати й зробити. А ми кажемо – Шрек… Якщо все так… Від Шрека в нього тільки зовнішність і монстрість. Гм… «Монстр злочинної комбінації». Складно повірити. Але якщо все і справді так, його розірвуть на дисертації. Звичайна сільська людина. Унікум. Самородок. Фантастика.
– Еге. Лишилась дрібничка. Розплутати все. І щоб воно було таким, як ми оце намудрували.
– Не ми, а Мордовцев.
– Хай і так. Аби було. Бо відгадка й далі «тільки сниться». І то не часто. Олена – частіше.
– Усе правильно. Вона така. Не може не снитися. Красунька.
Лисиця згадав «даму серця». А себе відчув «лицарем сумного образу». Але донкіхотство на цьому хай і закінчується. І так скільки млинів перемогли. Та й Сервантеса поруч немає. І відрядження затягується. Додому хочеться. Надокучило готельне життя.
– Термінатор? – ляпнув Лисиця. Саме це «виготовив» його небитий лоб. Чи, мабуть, навпаки. Битий.
– Добряче ж він тебе налякав.
– Хіба тільки мене? – згадав Оленині поради. – Його тут у вас пів-Донбасу боїться. А друга половина вже померла від страху.
– Побачимо, – розважливо (хоч і не дуже в тему) відповів донкор. – Крім того, що вбивство це повністю копіює Кречетове, у нас нічого немає. А може, хтось просто зімітував усе? Зручна фішка. Нехай шукають убивцю двох татуювальників. А цей копі-райтер тим часом гарненько підмете за собою. І підлогу помиє.
– Може бути. Ми коли з Бондаренком «вовкулаку» шукали[143], теж так думали. А потім побачили, що все зовсім інакше. Як же насправді тут…
– Потім завжди все з’ясовується.
Лисиця не погодився. І хотів було сказати про це. Але – стримався. Треба «закривати» інші питання.
– Добре, поїхали! – Ігор захотів закінчити дискусію, яка ще не почалася й невідомо, чи почнеться. Але могла б. – Треба починати все спочатку. Така наша репортерська доля…
Ігор завів і рушив. Лисиця почав готуватися до недалекої, хоч і неблизької дороги. Пристебнувся. Вмостився зручно. Розвернув сумку так, щоб одразу можна було відкрити. Там причаїлися найголовніші зараз «інструменти» – телефон і «шмайсер». Невідомо, що Богдана з Ігорем там чекає. Не на пироги ж із сиром до тещі їдуть. «Винюхувати» сліди вбивці. Чи, може, й не одного. І ключове слово тут «убивця». Який ні перед чим не зупиниться. І ні перед ким… Тому хоча б там, де можна поберегтися, треба це робити. Дорога любить готових до неї. Необачних же не вибачає. Бути таким не хотілося. Тому професор і не був. І ніколи не буде.
– Ти ж красуні своїй скажи, куди поїхав, – не відриваючись від кермокрутіння-важелеперемикання порадив донкор. – У розшук подасть. А палка увага міліції нам ні до чого. – Повернувся й підморгнув. – Ми там маємо побувати тихо.
«Валянок! – обізвав себе професор. – Зовсім про це не подумав. Слава Богу, Ігор – виручалочка… Зараз».
– Дякую, – сказав збентежено й поліз у сумку. Але не по «шмайсера», щоб застрелитися. У руках з’явився телефон. Набрав Олену. Не відповіла. Згадався недавній дзвінок, коли «попалив» її з Колесниченком. Ревнощі ожили знову. Біля серця защеміло. Зубам захотілося скреготнути. Забули, які дорогі нині стоматологи…
