Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

Дістав телефон і набрав. Відповіді довго чекати не довелося.

– Алло, – почувся хриплий голос.

– Добрий день. Це Анатолій…

– Чудово. Кажи…

– Ми зустрічалися…

Розділ 26. «Не пий вина, Гертрудо!»

Перед вечором Богдан повертався «додому». Марченко знову зник на важливу зустріч. Їхали до готелю разом. Але подзвонили. Ігор просив перенести зустріч хоча б хвилин на десять. Думав довезти Лисицю. Та «клієнти» на це не погодились. Але на зустріч не пішли. Теж справи невідкладні. Професор сказав, що донкор може сміливо розвертатися. І летіти на ділове рандеву. А він спокійно добереться й пішки. Недалеко ж тут.

Ігор нагадав про Дрона й Колоса.

Лисиця сказав, що їх «причинили».

Марченко заперечив, мовляв, такі чмирі не закінчуються.

Богдан аргументував тим, що ще світло надворі. Не наважаться. І він сам пречудово дійде. На своїх двох.

Донкор погодився і «пришпорив» «лачетті».

Професор рушив хідником. І лише тепер відчув утому. Находився. Наговорився. Тіло захотіло горизонтальності. Так би й бухнувся на ліжко. Але до нього ще кілометрів із два. Що ж. Себе в кулак. Зуби зціпити. І топтати до готелю.

Рухався поволі. Майже на автоматі. Багато хто обганяв. На зустрічних не дивився. Думав про своє. «Своїм» віднедавна стало вбивство Кречета, розстріл мотоциклістів і Олена. Вони постійно сперечалися за територію Богданових думок. І ця суперечка вщухати не збиралася. А кожен новий день – як на зло – лише додавав енергії цим недитячим баталіям.

Зараз почав перемагати Кречет. Його жахливе вбивство. Заплутане й незрозуміле. Але в Лисиці завжди так. Там, де просто, розкошують інші. А Бондаренко й Кодаковський підкидають тільки головоломки. Серйозні. Загадкові. От і ламає тепер голову. Чи, швидше, сушить… Але… Не знайшов ще тої нитки, з якої почалося б розплутування клубка. За які ж хапався, гади, обривались. Чи просто виявлялися «не тими». Але ж та одна-єдина ниточка точно є. От тільки де її шукати?

Відірвався від «аналізу». Треба перейти дорогу. Ще трохи – і буде «зебра». Там це й зробимо. Так у правилах написано.

Обігнав чоловік у синій куртці із написом «Містраль».

«Точно, – усміхнувся Лисиця, – саме туди й чимчикуємо».

Чоловік повернув на «зебру». І, озирнувшись ліворуч-праворуч, упевнено рушив біло-сірими смугами.

«Може, і він до готелю йде? – промайнуло в Лисициній голові. – Чи це нова форма працівників? Ох, йо…»

Чи вигукнув це Богдан, чи тільки подумав, – сказати тепер не міг. Бо за секунду опинився на землі. Хоча – краще б на землі. А не на асфальті. Ворогу не побажаєш! І твердіше. І болючіше. Сумка відлетіла вбік. Потягнувся, щоб підібрати. На автопілоті. Бо ні про що подумати ще не встиг. Але наступної миті спалахнула думка: номер машини. Подивився на корму, що стрімко віддалялася. Чорний «туареґ» ревів і швидко втікав. Що тільки встиг засікти, то це фірмовий знак «фолькса». Затемнені вікна. І його бажання якнайшвидше зникнути. Знову чорний «туареґ»! Як і вчора! Але з литовським номером. Чому не зняли? Навіщо їм так палитися? Чи розраховували, що «клієнт» уже нічого не побачить. Ніколи більше. Ха! Технічно! Але ж свідки? Чи тут ніхто нічого не помічає? А якщо й помічає, то мовчить. Знає, що з «тими хлопцями» не жартують… Або ні! Поміняли номер на «імпортний». Термінатор? Але чому чорний «туареґ»? На ньому і їздить, його й на кілерство посилає. Не дуже логічно…

Болю поки не відчував, хоч сідниці таки добряче гепнули об планету. Пощастило, що тільки зачепив, ковзнувши бампером. Бо якби всією масою… Правда, і бампера достатньо, щоб перетворити людину на футбольний м’яч. Почав розуміти, що відбулося. Живий. Це поки головне. Руки-ноги цілі? А це вже хтозна. Страх. І поки нічого іншого не відчуваєш.

Почав зводитися. Деякі машини об’їжджали. Деякі зупинялися. Чекали, поки звільнять дорогу. Найнетерпеливіші сигналили. Але професор не зважав. Зараз для нього існував тільки він сам. Обдивився, що зміг. Обмацав. Робив це, ніби робот. На п’ятій точці виявив розірваність штанів. Хохма. Цього ще бракувало. І що тепер робити? Гм… Але, слава Богу, більше нічого, що б зіпсувало настрій. Підійшов і підняв сумку. Цій перепало менше. В одному місці контакт з асфальтом залишив слід. А так – нормально. Нічого, замажемо. Є така спеціальна фарба. Могло б усе закінчитися зовсім не гепі-ендом. Чи навіть і значно гірше.

– З вами все добре? – поцікавилася широка літня жіночка невідомого віку з прозорою легкою хустинкою замість шарфа, коли Богдан сяк-так опинився «на тому березі».

– Дякую! – усміхнувся. – Навіть краще, ніж добре. Хоча могло все закінчитися значно гірше, ніж краще.

– Не встигла я номер побачити, – бідкалася майже-рятівниця. – Гад такий. Несеться. Не видно, що перехід? Повилазило? Добре, що все нормально. У сорочці, мабуть, народилися. Тут уже двох збили. Діда. Так того насмерть. А дівчина молодісінька жива зосталася. У лікарню забрали. Кажуть, і досі там… Я живу он у тому домі, – показала поряд. – Якщо треба, заходьте. Вмиєтеся. Подзвоните в міліцію. У мене телефон є.

– Дякую! – щиро мовив Богдан. – Народився без сорочки, але Господь мене все одно любить.

– Ну Й Слава Богу, – Кивнула Співрозмовниця.

– А дзвонити не буду нікуди. Все одно до лампади. Краще Йому, – показав угору, – подякую. Забіжу до церкви. Свічку поставлю.

– Як знаєте, – мовила жінка. – Бо якщо треба… Я ж завжди з радістю.

– Спасибі!

– Бувайте!

– До побачення!

Жіночка пішла. Богдан теж. Точніше – покульгав. Боліло забите місце. Звідки ноги ростуть. Пошкрябаною сумкою прикрив розірвані штани. До номера сяк-так доповзти можна. А там – нитка з голкою. Придумає.

«Зіпсував статистику, – подумав. – Мав третім стати… Після діда і дівчини. Але – майже став. Спасибі ж тобі, Боже, за допомогу! Уберіг… Випадкова машина чи ні? На переході – це мінус. Чорний “туареґ” – це плюс. Два ДТП – мінус. Те, що саме мене, – плюс. Якби не було нічної пригоди з візитерами, можна списати на випадковість. Чи це і є чистої води випадковість? А чорний “туареґ” навряд чи один у Донецьку… Стоп! А Приймак? Той самий почерк? Стежать. Ведуть. Гм… Фігово. Фарт уміє закінчуватися. Може, щойно це й відбулося. І тепер розрахунок – тільки на себе…»

Ось і номер. Замкнувся. Скинув тягар вулиці. В душ.

Під водою стояв довго. І подумки весь час дякував Господу. Ні про що інше думати не хотів.

Після душу, розслаблений, укутаний у халат, упав на ліжко. Заплющив очі. І знову дякував… дякував… дякував. Багато ще не встиг, щоб так рано йти…

Потім перекинувся на Олену. Свідомість провела червону лінію від дівчини до сьогоднішнього майже-ДТП… Колесниченко? І відразу перед очима картинка, де дівчина сідає в його «калину». Хоч по телефону сказала, що на роботі. Ех… Серце оповила слизька гадина й міцно присмокталася… Дідько! Ну чому так? Чому не можна, щоб просто? Паралельно й перпендикулярно. Але ж ні. Треба все з такими вихилясами.

Потім згадався розстріл мотоциклістів. І ниточка від нього потяглася до майже-ДТП. Воно не давало спокою. Стоп! А міг же тоді Термінатор побачити «лачетті»? Міг. Чи хтось із його охорони. І тоді Марченко з Богданом стають небажаними свідками. А свідків завжди прибирають… Гм… Чи це все гарячі домисли? У принципі ж, сам винен. Роззявив рота. Перехід же. Дорога. «Джерело підвищеної небезпеки». Але про це знають не всі? Водій міг теж піймати ґаву. Та й місце небезпечне, якщо вірити майже-рятівниці. Але… Водій же не міг не бачити, що зачепив людину. Та все одно втік. А тут уже тягне на закономірність. «Приймакові янголи смерті?» І все зростається? І Термінатор усім цим верховодить? Плюс мінерити. Колесниченко… Гм… Але чому вдень? Приймака підстерегли вночі. Безпечніше ж… А тому, що Богдан уночі не ходить. А якщо й ходить, то не сам. Вони стежили. І зрозуміли, що далі чекати не можна. Шансів не випадає. Тому й пішли ва-банк. Хотіли покласти поряд із Приймаком. Прописати на двох метрах. Але не вийшло, слава Богу. Момент! Якщо не вийшло з Приймаком, чому знову те ж саме? Чому машина? Іншого водія взяли? Щоб уже