Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Більше не буду.
– Більше будь, але іншим. Веселим і жвавим.
– Домовились.
– Молодець! Але одразу так не здавайся. Люблю сильних суперників.
– А я сильний.
– Побачимо.
– А ти в цирку нікого із своїх не бачила?
Олена напружилась.
– Ти помітив, що я на них дивилася?
– Та ні. Просто питаю.
– Раз питаєш, уже не просто. Надька Воронова, з дізнання, ми з нею разом подяки від мера одержували на Восьме березня торік, із чоловіком була. Я не підходила. Тільки кивнула. Чоловік у неї маршрутками командує. Військовий колишній.
Лисицю тривога не лишала. «Не те, що мете». Він бачив двох чоловіків специфічної зовнішності. І вони або менти, або бандюки. У принципі, між ними різниця не велика. Одні у формі, інші – ні. Два боки однієї медалі. І якщо Олена їх не знає, то… Хоча не може ж вона знати всіх у своєму районі. А в чужому?
– Чи це не те? – насторожилася дівчина.
– Та ні, – поспішив заспокоїти її професор. Хоч за звичкою огледівся. Туди-сюди йшли люди, але тих двох шпиків не побачив. І що тепер? Заспокоюватися або постійно сканувати дійсність? Чи тут – як у відомому приколі: ти їх не бачиш, а вони є? Не для того ж, щоб над клоунами посміятися, заповзли вони до шатра. Хоча… Чом би й ні? Коли ще такий шанс усміхнеться?
Надійшло повідомлення. Відкрив. «Червоний “Опель Омеґа”. АН 3296 КР. Через п’ять хвилин».
– Зараз буде машина, – повідомив Олені й уже почав «випасати» червону «карету», яка повезе їх у казку. Він так думав, що в казку. Хотів, щоб було саме так.
Але що це? Упіймав на собі «богинин» погляд. На автоматі насторожився. Якийсь він… Не зовсім звичний. Але якщо (суто гіпотетично) вона почуває те ж, що й він, то погляд може бути ого-го який. І такий теж… А якщо ні? Про це думати не хотів. Але – мусив. Думати ж – його робо… Ні. Не робота. Хоча й робота теж. Думати – це його життя. Не будеш думати – не виживеш… Якщо ж «ні», то до цього погляду бракувало ще ножа. З яким старший слідчий знає, що робити, коли той, на кого вона дивиться, засне. Гм… Апокаліптичненько! І Лисиця вирішив, що дівчина все ж таки почуває те ж саме, що й він. Так приємніше. Та і їдуть вони зараз не до неї, а до нього.
Ще раз обдивився навколо. Шпиків не видно. Розчинилися серед решти? Вичікують у засідці? Чи банально пішли додому. Передавши парочку новим, що заступили на «бойове чергування». Усе може бути. І навіть те, що ті два «клієнти» – звичайні тутешні шахтарі, які й справді банально вилуплювалися на тьолочьку. І облизувалися. Їм така не світить…
Під’їхав «Опель Омеґа». Червоний. І номер – як есемеска пише.
– Ходімо! – взяв за руку Олену. Та слухняно пішла.
– «Таксі на Дубровку»? – поцікавився професор, відчинивши передні пасажирські двері.
– Вони, рідненькі, на Дубровку! – закивав водій-колобок за шістдесят у бейсболці із символікою «Шахтаря», показуючи, що в темі. «Вуса б йому – вилитий Володька Тринкін. Вилитий». Але «Сєня» вусів не мав.
Галантний кавалер допоміг Олені сісти на заднє сидіння. Сам усівся поряд. Іще одна мрія збулась. Притулився до «цукерочки». Блаженство.
У салоні звучав «Спейс». Непогано. Музичка класна. Та й не надокучливий шансон.
«Опель-Шмопель» рушив. «Погонич» випромінював упевненість. Якраз те, що треба пасажирам. Їм хоч і ніби не до того зараз (ледь чутно перешіптуються), та все одно…
За кілька хвилин – невідомо, звідки і як – позаду червоного «кеба»[142] виріс чорний «туареґ» із литовським номером. І став його «хвостом». Хоч він про це й не просив.
Богдан навіть не зчувся, як вони доїхали до готелю, як піднялися ліфтом, як опинилися в номері. Усе відбувалося ніби не з ним. Чи в паралельній реальності. Бо не вірилось, що нездійсненне може здійснитися. І тобі навіть не треба простягувати руки, щоб доторкнутися до нього. Бо воно вже стає частинкою твого життя. І це все йому безмежно подобалось. Рвало на запчастини від задоволення. Він відчував, як від Олени йшла така потужна енергія, що, якби навіть Лисиця й опирався, це відбулося б усе одно. Але опиратися він навіть не думав. Навпаки. Хотів цього всім своїм здибленим заведеним організмом. Ну і, звісно, тим, що в ньому.
Лисиця замкнув двері. Олена зайшла у ванну, помила руки й задивилася в дзеркало. Одвічна жіноча фішка. А дзеркало – це їхнє альтер еґо.
Богдан тихенько підкрався й поцілував її в шию. Як же смачно! І пахне. І відчувається губами.
Дівчина здригнулася і спочатку напружилася, але одразу ж і ослабла. Ніби згадала, що вона зараз – не міліціонер, а людина. Звичайна. Нормальна. А тепер, – можливо, й божевільна… Бо бути іншою поряд з таким же «колегою» просто неможливо.
Вона обхопила Богданову голову й притиснула. Немов не хотіла відпускати. І хай ця мить, коли вони майже єдине ціле, ніколи не закінчується.
Професорове серце загупотіло вдвічі швидше. Наче обпилося енергетиком. Який «надає крила». І ці крила почали виростати на кожному сантиметрі його тіла.
Олена спритно повернулася й припала до Лисициних вуст, які зробили рух назустріч. І тут зупинилася Земля. Зупинилося Сонце. Зупинилося все. І – завмерло. Навіть дихання. І під акомпанемент цієї стерильної тиші двоє збожеволілих людей безтямно пили одне одного. І безшелесно перетікали в кохані тіла…
Розділ 28. Давня чоловіча розвага
Коли Богдан прокинувся, у номері нікого не було. Справді чи вона у ванні? Несміливо покликав. Відповіді не почув. Вимовив кохане ім’я голосніше. Ніхто не відгукнувся знову. А що там із часом? Узяв із тумбочки телефон. Ого! Дев’ята. Зрозуміло. Служба. Невблаганна. Байдужа. Бездушна. І – «гендерно рівна». Чи, може, все «відбулося» лиш у сні? І насправді нікого й нічого? Просто, дуже хотілося, щоб було. Тому й наснилось…
Нахилився до подушки поруч. Вдихнув. Ні. Було! Її парфуми. «AMOUAGE Honour Woman». Добре запам’ятав цей запах і цю незвичну для його вуха назву, коли запитав Олену, чим це вона так шикарно пахне. І дівчина, покликавши на допомогу телефонний ґуґл, ніби «духознавець», відбарабанила: «Тип аромату: квітковий, східний; аромат: біло-квітковий, туберозний, смолистий; верхні ноти: коріандр, зелений ревінь, перець; ноти серця: конвалія, тубероза, гарденія, жасмин, квіти гвоздики; базові ноти: шкіра, ладан, амбра, солодке миро, ветівер. Десь так… Скільки перебрала різних. А ці – просто моя сутність. Просто моє дихання». Тепер він цей запах ні з чим не сплутає.
Упав на свою подушку й солодко потягся. Супер. Таки було! І – буде. Скільки всього ще буде. А кажуть, що щастя немає. Є. Точно є! І зараз воно тут гостює.
Зазвучала шедевральна «Весна». Знову донкор проривався крізь відстань і Богданову радість.
– Алло, – видав на автоматі Лисиця, чий задоволений фейс нескромно просив лимона.
– Привіт! Спиш? – знову ввірвався в Лисицине життя Марченко.
– Уже ні.
– Це добре.
– Не згоден.
– Я не про це. Погані новини.
Лисиця вкрився інеєм. Ураз. І всі веселощі одразу вивітрилися. Поганих новин і так вже було забагато.
– Тоха загинув.
– Нічого ж собі! – почав прочунюватися професор. – Як?
– Аварія.
– Гади.
– Хтозна.
– Чому?
– Не доведено.
– Віриш у випадковість?
– Він злетів із траси і врізався в дерево. Вночі. Їхав на Луганськ.
– Чому?
– Звідки я знаю?
– А яка інша погана новина?
– Ну, це й не новина ніби. Просто катастрофа. Всесвітній потоп. Апокаліпсис. У нас нове вбивство. Ще один татуювальник.
– Що? – Лисиця звівся на постелі. Сів. Спину наче облили окропом. Як? Цього ж не може бути. Випадковість? Навряд. За статистикою. Тут уже закономірність. Якщо, звісно, вбитий не близнюк Кречета. Гм… Смішно.
– Де?
– У Торезі.
– Боюся спитати: почерк «наш»? – сказав Богдан, а сам подумав: добре, що його зараз ніхто не бачить. І насамперед – Олена. Таким жалюгідним професор, мабуть, ще не був.
– Наш, – убитим голосом відповів Ігор. – Знову «очі». Такий самий ніж. Знову нічого не вкрали. Отже, сам розумієш, нам туди. Я скоро заскочу. Збирайся!
Лисиця швидко похапав
