Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

«Життя таке нерозважливе божество, що часто любить нас, навіть не розраховуючи на взаємність, – подумав Лисиця. – А хто ж нам заважає відповідати? Гм… Занадто ускладнюємо… Олена вийшла з кабінету, а телефон залишила на столі. А ти тут цілий апокаліпсис роздмухав уже. Мсьє кретин?..»

Олена відповіла сама. Її виклик витягнув професора з провалля роздумів, ожививши в руках «Nokia».

– Алло, – вигукнув так радісно він, що Марченко глумливо усміхнувся. Але Богдан того не помітив. Лише щасливо защебетав: – Привіт… Так, скучив… О, чудово… Я теж… Коли?… Кхе! Тут така тема… Я зараз їду в Торез… Чому? Поки нічого не знаю. Зорієнтуюсь уже там – віддзвонюсь… Не ображайся… Я ж не знав… Я теж… Цілую…

Натиснув червону кнопку. Задумався. Відвернувся до вікна. Там пропливав Донецьк. Ніби прощався. Наче розумів, що з нього їдуть. І не знав, чи повернуться.

Усю розмову Ігор дивився прямо. Не хотів заважати «голубочкам». Нехай вуркочуть. Життя – штука недовга. І якщо в ньому трапляються приємності, їх треба хапати за хвіст і тримати, скільки зможеш. Чи поки все пір’я не висмикаєш.

– Образилась, – кинув Лисиця безрадісно.

– Жінка… Вони вміють, – прокоментував донкор.

– Якби ж ми не давали підстав, – з’єднав «наслідок з причиною» професор.

– Ми теж уміємо.

– Тому так і весело на нашому глобусі. Були б іншими – засмоктав би сум.

– Це точно, – кисло усміхнувся Ігор. – Сумно нам не буде. Ще з Кречетом нічого не ясно, а тут уже нова загадка.

– Відгадувати загадки – давня чоловіча розвага, – подивився Богдан на зупинку, де стояла струнка довгонога красуня в міні. На автоматі провів поглядом. – Ще в казках про це розповідали. – Сів рівно.

– Неправильні наші казки. Ми ще в одній не все повідгадували, а вже в нову їдемо. Чи неправильні ми.

– Побачимо. Може, відгадка в другій стане відгадкою і в першій? – Професор припустив можливе. Хоч воно має цілком реальні шанси бути й неможливим.

– Непогано б… – покивав задумливо донкор. – Бо, не дай Господи, ще й третя намалюється…

– Тіпун тобі на язик! – наче вистрілив із лука Богдан.

Марченко тільки глянув на нього, але нічого не сказав. Хоч видно було, що хотів.

Лисиця розумів, що в сказаному приємного мало. Але ж це просто словесний захист. Вербальний апотропей[144], як кажуть науковці. Ними ще наші пращури користувалися. І нічого. Вижили. І нам заповіли.

– Е-е-есеме-е-еска, – заволав у супроводі ритмічної музики Ігорів телефон у нішці під магнітолою.

– Почитай, що там, – передав його Богданові.

Лисиця взяв плескатий «Samsung» і почав заходити до папки з повідомленнями.

– Накресли «зет», – підказав Марченко пароль.

Професор виконав. Есемеска прийшла від абонента Загарія.

– Грузин?

– Грузинка, – усміхнувся Ігор. – Стала. А була українкою. За грузина вийшла. За Зураба.

– Буває, – підморгнув Лисиця і взявся читати: «Мордовцев Степан Пилипович, 1948 року народження в Україну не прилітав. А 20 вересня він разом із Мордовцевою Євдокією Гаврилівною вилетів на Магадан. Чмокі».

– Міг і під чужим ім’ям, – зробив висновок «між іншим» Марченко.

– Але який мотив тут? – наїжачився професор. – Із Кречетом хоч якось клеїлось.

– Пориємось, може, щось і вилізе. – Поміркованість, як здавалося донкору, зараз фішка найкраща. – Хоч на таке грандіозо він не здатний. Я не вірю. От ти що хочеш мені кажи. Не тягне він на таке.

– Чому? – знову почав дивитися у вікно Лисиця. – Захотів стати татуювальницьким кілером. Після кілерства свинячого це вже вищий ранг. І зовсім інші перспективи. Можна серйозний бізнес налагодити.

– Смійся.

– А що? Кефіром ставати?

– Краще вершками. Є шанс опинитися в каві.

– Якраз туди ж і їдемо.

– Де смачно чи темно?

– Спочатку друге, потім – перше.

– Певен?

– У мене інакше не буває. Я сам створюю свої світи.

– Зроби так, щоб ми наступили на хвіст убивці.

– Самому це буде важко. Але з тобою…

Лисиця подивився на Ігоря. Той подивився на Лисицю. Обом усе стало зрозумілим. Мости спалено. Кораблі також. І третього не дано. Та й другого, мабуть, теж.

Розділ 29. «Армагедонія»

Траса Н 21, яка зв’язує Донецьк із Луганськом і проходить через Макіївку, Харцизьк, Зугрес і Сердите, таки привела до Тореза. Хоча в тому, що так станеться, ніхто й не сумнівався. Дісталися, слава Богу, знову без автопригод. І це Лисиці подобалося. Хоча й потрапили у два моментики, коли серце «йойкнуло» й захотіло заховатися під бардачок. Але пронесло. Марченко – водій екстра-класу. Професор побачив це ще раз. Донкор зробив усе технічно. Навіть натяку на хвилювання. Богдан по-білому заздрив. Та й карту Ігор читав уміло, «син донецьких прерій», «слідопит бетонованих джунглів».

Коли до Тореза залишалося кілометрів зо два, крізь нещільний паркан посадки Лисиця побачив кілька брудних халуп, сяк-так збитих зі знайдених на смітниках «матеріалів». Біля них гуляли неохайно вбрані дорослі і діти.

«Гм… – подумав професор. – Циганський табір? Нічого собі. Після Мукачевого ніколи не бачив…»

У Торезі, як це не дивно, Марченко ніколи не був, але мікрорайон № 3 знайшов не блукаючи. Повернув із вулиці Леніна праворуч на Рєпіна, а потім – другий поворот знову праворуч і – Франка. Номер шість. Нарешті. Адреса батьків Піменова. Зупинилися біля старенької дев’ятиповерхівки. Вона гордо височіла поряд із рештою будинків, що вишикувалися обабіч дороги у дві рівні шеренги аж до перетину з Авіаційним провулком.

Пришвартувалися так, щоб не заважати проїзду. Все культурно. Як і має бути в них.

– Наче тут, – заглушив двигун Марченко, обдивляючись навкруги.

Вийшли.

Бабусі на лавці встромили в прибульців шість очей. Кіт біля ніг додав і своїх двоє. Вивчають.

Журналісти квапились. Невідомо, як карта ляже. І скільки тут доведеться пробути. Непогано б упоратись за сьогодні. Але про це відомо лише Господу. А він, як відомо, промовляє через людей.

Пульт наказав сигналізації стерегти. Та слухняно пікнула й наїжачилась. Ніби боксерські рукавиці надягла. І капу[145]. Не підходь! Нокдаун чи нокаут гарантовано.

– Має бути четвертий поверх, – задерши голову, сказав донкор, не помічаючи «публіку». «Публіку» це зачепило. Вона ж тут головна. І все про всіх мусить знати. А ви… Образилась. Але мовчить. Нічичирк. Хтозна, що за «кренделі». Круті. З надутими щоками. Менти чи СБУ? Ще лихо яке привезли.

– Побачимо, – рушив за «слідопитом» Лисиця, теж не глянувши в бік шести очей і двох оченят.

Під’їзд не завадило б і причепурити. Він уже давно цього хоче. Ой, як давно. Але… Не в цьому житті… Ще мріяти і мріяти…

Ліфт не працював. Таблички немає. Але відверта його «бездиханність» говорила краще за найкрутішого Демосфена. Та для «цих двох» таке не проблема. Поволі рушили. На сходи. Пішкаріус ніколи не підводить.

Там теж «не ступала людська нога». Яка б увесь цей бруд попроганяла. Замінивши чистотою. Чекають її наступного «пришестя». А самі ж не люди…

На поверсі краще не набагато. Номер 88 приліпився до, як не дивно, нових дверей. Дорогих. Броньованих. Із вигадливим асиметричним візерунком на плиті МДФ. Поряд із сусідськими раритетами вони нагадували дорогого модника, що випадково забрів до кварталу безхатьків. Стильні двері розсівали надію, що десь далеко, за межами цих казематів, життя таки існує. І воно може бути щасливим та веселим.

Підійшли. Подзвонили. Чекають.

За хвилину побачили, як по той бік відкрили вічко. Ясно. «Музей воскових фігур мадам Тюссо».

– Хто? – почувся незадоволений чоловічий голос. Ясно. «Ідентифікацію» не пройшли.

– Тут мешкають Піменови? – запитав упевнено Ігор. Робота все ж таки звична.

– І що далі? – не змінював ноток настороженості задверний голос.

– Тимофію Леонтійовичу, добрий день! – почав обережно Ігор. – Ми – журналісти. Газета «Презумпція». Хотіли б поговорити.

– Добрий день! – відповів чоловік, але вся «добрість» дня лишилась у вітанні. – Про що?

– Вийдіть до нас, бо через двері незручно, – м’яко порадив донкор.

З того боку затихли. Та за мить почали відмикати. Коли двері подалися, поріг переступив чоловік років п’ятдесяти п’яти в окулярах з товстими скельцями, смугастій сорочці та чорних штанях. Було