Маятник Фуко - Умберто Еко

пікнік перед ворожим містом з наметами, орифлямами, знаменами, барабанами… Аскалон захищало сто п’ятдесят башт, і мешканці вже віддавна приготувалися до облоги, кожен будинок мав бійниці, як фортеця у фортеці. А тамплієри — вони ж такі досвідчені у війні — мали б знати такі речі. Ну, всі метушаться, будують тарани і дерев’яні вежі, знаєте, оті пристрої на колесах, що їх підвозять під ворожі мури і за їх допомогою кидають вогонь, каміння, стріли, поки катапульти бомбардують здалеку великими брилами. Аскалонці намагаються запалити ті вежі, вітер їм не сприяє, полум’я перекидається на мури, які принаймні в одному місці падають. Пролом! Учасники облоги кидаються туди всі як один, і тоді стається одна дивна річ. Великий маґістр тамплієрів перегороджує дорогу, щоб у місто увійшли лише його люди. Супротивники тамплієрів говорять, що він зробив це, аби лише тамплієрам дісталася здобич, натомість їх прихильники твердять, що, боячись засідки, він хотів послати вперед своїх самовідданих воїнів, у кожному разі, я б не призначив його керувати військовою академією. Сорок тамплієрів стрімголов мчать крізь усе місто, натикаються на огорожу з протилежного боку, зупиняються у хмарі куряви, дивляться один на одного, питаючи себе, що вони тут роблять, повертаються і кидаються мчати щодуху назад, повз сарацинів, які з вікон жбурляють їм на голови каміння та списи і, врешті, вирізують їх до ноги включно з великим магістром, тоді замуровують пролом, вивішують на мурах трупи і крутять християнам дулі, паскудно регочучи».

«Мавр жорстокий», мовив Бельбо.

«Як діти», повторив Діоталлеві.

«Ці твої тамплієри були просто навіжені», схвильовано сказала Долорес.

«А мені вони нагадують Тома і Джеррі», сказав Бельбо.

Мене почали мучити докори сумління. По суті, вже два роки я жив з тамплієрами і полюбив їх. Піддавшися снобізмові своїх співрозмовників, я зобразив лицарів як персонажів мультфільму. Може, це була вина Ґійома Тирського, зрадливого дієписця. Ні, зовсім не такі були Лицарі Храму, — бородаті й розпашілі, з прегарним червоним хрестом на білосніжній накидці, гарцюючи на конях у тіні Босеану, свого біло-чорного стягу, вони так чудесно віддавалися своїй учті смерти та відваги, а піт, про який говорив святий Бернард, своїм бронзовим полиском надавав, мабуть, саркастичної шляхетности їх страхітливій посмішці, коли вони таким жорстоким робом святкували своє прощання з життям… Леви на війні, як говорив Жак де Вітрі, лагідні ягнята у мирний час, брутальні у битві, благочестиві в молитві, жорстокі з ворогами, доброзичливі до побратимів, позначені білим і чорним своєї хоругви, бо щиросерді з друзями Христа, похмурі й страхітливі зі своїми ворогами…

Чому я поводжуся з цими вартими співчуття оборонцями віри, останнім прикладом лицарства у час його смерку, наче якийсь Аріосто, адже я міг би бути їхнім Жуенвілем? Мені спали на гадку сторінки, які присвятив їм автор Історії Святого Людовіка, який подався разом з Людовіком Святим, як писар і товариш по зброї водночас, у Святу Землю. Тамплієри існували вже сто п'ятдесят років, хрестових походів було вже зроблено достатньо, щоб позбутися всяких ілюзій. Зникли, наче привиди, героїчні постаті королеви Мелісенди та прокаженого короля Бодуена, вичерпалася внутрішня боротьба в Лівані, який, проте і далі спливав кров’ю, вже один раз упав Єрусалим, Барбаросса втопився в Кілікії, Річард Левове Серце, переможений і принижений був змушений тікати на батьківщину, переодягнувшися, до речі тамплієром, християнство програло свою битву. У сарацинів цілком інше розуміння конфедерації між державами автономними, але об’єднаними заради захисту цивілізації — вони читали Авіценну, вони не такі темні, як європейці. Як можна було впродовж двох століть перебувати у межах впливу толерантної, містичної та вільнодумної культури, не піддаючись її покликові, особливо якщо зіставити її з західною культурою, грубою, вульгарною, варварською, германською? Коли 1244 року востаннє і вже остаточно впав Єрусалим, нема вже сумніву, що війна, розпочата сто п’ятдесят років раніше, програна, християни не повинні більше приносити розбрат на цю рівнину, де мав би панувати лише мир та запах ліванських кедрів. Бідолашні тамплієри, навіщо була потрібна ваша епопея?

Нічого дивного, що у м’якій меланхолії збляклої старечої слави вони прислухаються до таємних учень мусульманських містиків, жерців-охоронців прихованих скарбів. Може, саме звідси народилася легенда про лицарів Храму, яка все ще переслідує розчаровані й спраглі душі, оповідь про безмежну силу, яка більше не знає, до чого себе прикласти…

І вже на смерку цього міфу приходить Людовік, король-святий, який приймав у себе Аквіната. Він продовжує вірити у хрестові походи, незважаючи на два століття даремних поривань та спроб, що зазнали невдачі через нерозумність переможців. Хіба варто пробувати ще раз? Варто, говорить Людовік Святий, а тамплієри тут як тут, вони йдуть за ним аж до остаточної поразки, адже це їх ремесло, хіба може Храм існувати без хрестових походів?

Людовік атакує з моря Дам’єтту, ворожий берег виблискує піками, галябардами і корогвами, щитами і кривими шаблями, достойні люди, каже Жуенвіль галантно, приємно подивитись, як їх золотиста зброя сяє на сонці. Людовік міг би зачекати, але він вирішує за будь-яку ціну висадитися. «Вірні мої воїни, ми непереможні, бо ніщо не розділить нас у нашій любові до ближнього. Якщо нас буде переможено, ми станемо мучениками. Якщо ж здобудемо перемогу, примножимо славу нашого Господа». Тамплієри не вірять йому, але їх виховували на ідеальних лицарів, вони ж не можуть зрадити свого образу. Тож вони підуть за королем у його містичному безумстві.

Неймовірно, але висадка вдається, і ще неймовірніше, але сарацини залишають Дам’єтту, та король не зважується увійти в місто, бо не вірить у їхню втечу. Але це правда, місто біля його ніг, і скарби, і сто мечетей, які Людовік одразу перетворює на церкви Нашого Господа, теж належать йому. Тепер треба прийняти рішення: йти на Александрію чи на Каїр? Наймудрішим рішенням було б іти на Александрію, щоб відібрати в Єгипту його життєво важливий порт. Але та виправа мала свого злого генія, який був брат короля, Робер д’Артуа, одержимий манією величі, амбіціями, спраглий слави і принижений, як кожний молодший син. Він радить узяти напрям на Каїр, серце Єгипту. Тамплієри спочатку стримуються, а відтак починають кусати вудила. Король заборонив окремі сутички, але саме сержант тамплієрів порушує заборону. Він бачить невеликий загін султанських мамлюків і кричить: «А тепер на них, в ім’я Бога, бо не стерплю я більше такої ганьби!»

У Мансурі сарацини ошанцьовуються за річкою, французи намагаються побудувати загату, щоб зробити брід, і захищають її своїми рухомими вежами, але сарацини застосовують грецький вогонь, що його вони запозичили од візантійців. Вістря