Маятник Фуко - Умберто Еко
Християнський табір охоплений вогнем, а тим часом зрадник-бедуїн за триста візантійських золотих монет вказує королеві брід. Король вирішує атакувати, перехід убрід нелегкий, чимало людей тоне і їх відносять води, на протилежному березі вже чекають триста кінних сарацинів. Але врешті головна частина війська дістається берега, і, згідно з наказом, тамплієри скачуть попереду, а за ними — граф д’Артуа. Мусульманські вершники кидаються врозтіч, а тамплієри дожидаються решти християнського війська. Але граф д’Артуа зі своїми людьми кидається навздогін ворогам.
Тоді тамплієри, щоб не втратити чести, теж кидаються у наступ, але наздоганяють графа, коли той уже проник у ворожий табір і влаштував там різанину. Мусульмани тікають у напрямку до Мансури. Це справляє величезну приємність д’Артуа, який кидається їх переслідувати. Тамплієри намагаються стримати графа, брат Жіль, головний командувач Храму, влещує його, кажучи, що той вже здійснив чудовий подвиг, один з найвизначніших на заморській землі. Але д’Артуа, спраглий слави жевжик, звинувачує тамплієрів у зраді, навіть додає, що якби тамплієри та госпітальєри захотіли, цю землю було б уже давно завойовано, і він дав доказ того, що можна зробити, якщо маєш кров у жилах. Це вже занадто для чести Храму. Храм не дозволить нікому випередити себе, всі кидаються до міста, вдираються в нього, переслідують ворогів аж до мурів протилежного боку, І тут тамплієри усвідомлюють, що вони повторили помилку Аскалону. Християни — разом з тамплієрами — затрималися, грабуючи палац султана, а невірні знову згуртовуються і несподівано нападають на цю вже розпорошену зграю шулік. Невже тамплієри ще раз дозволили, щоб їх засліпила жадоба? Але інші переказують, що перед тим, як кинутися вслід за д’Артуа в місто, брат Жіль зі свідомим стоїцизмом сказав графові: «Мій пане, я та мої побратими не боїмося і підемо вслід за вами. Але знайте: ми вельми сумніваємося, що ви і я зможемо повернутися». В кожному разі д’Артуа, дякувати Богові, гине, а з ним чимало інших хоробрих лицарів, включно з двісті вісімдесятьма тамплієрами.
Це гірше, ніж поразка, це — ганьба. І все ж ніхто, навіть Жуенвіль, не змальовує цю виправу як ганебну: таке трапляється, в цьому й полягає велич війни.
Перо пана де Жуенвіля перетворює чимало з тих баталій чи сутичок на свого роду романтичний балет, де скочуються кілька голів і лунають волання до доброго Господа, іноді король плаче над останками свого вірного воїна, але все виглядає наче в кольоровому фільмі — червоні чабраки, позолочена збруя, зблиск шоломів та мечів під жовтим сонцем пустелі, на тлі блакитного моря, і цілком можливо, що свою буденну різанину тамплієри сприймали саме так.
Погляд Жуенвіля пересувається згори додолу, або здолу догори, залежно від того, чи він падає з коня, чи знову сідає в сідло, і змальовує окремі сцени, а не загальний план битви, тому здається, що все вирішується в особистих поєдинках, а часто-густо через сліпий випадок. Жуенвіль кидається на допомогу панові де Ванонові, якийсь турок уражає його списом, кінь падає навколішки, Жуенвіль перелітає понад головою тварини, знову підводиться з мечем у руці, і шевальє Ерар де Сівре («спаси, Господи, його душу») знаком кличе його схова тися в якийсь розвалений будинок, їх буквально топче загін турків, вони підводяться неушкоджені, добігають до будинку, барикадуються там, турки закидують їх зверху списами. Шевальє Фредеріка де Лупе поцілили в спину, «і рана була настільки велика, що кров бухнула з нього, ніби з бочки вилетів корок», а удар шаблею розітнув обличчя Сірве «так, що ніс упав йому на вуста». І так далі, аж поки не прибуває поміч; вони вибираються з будинку, переходять на іншу ділянку поля битви, нова сцена, інші загиблі, порятунок в останню мить, молитви вголос до святого Якова. А добрий граф де Суассон, рубаючи направо і наліво шаблею, горлає, «пане Жуенвілю, нехай ці мерозотники кричать, скільки завгодно, ми ще згадаємо цей день, бесідуючи з дамами!» А король вимагає вістки про свого брата, проклятого графа д’Артуа, й брат Анрі де Ронне, настоятель госпітальєрів, відповідає йому, що «новини добрі, адже зараз граф д’Артуа напевне в раю». Король висловлює подяку Господеві за все, що Він йому посилає, а з очей йому капають великі сльози.
Проте це не завжди балет, піднесений і кривавий. Гине великий магістр Ґійом де Соннак, якого спалив живцем грецький вогонь; від страшного смороду трупів та нестачі продовольства християнське військо вражає гнилець, воїнство святого Людовіка розбите, короля мучить дизентерія, він навіть був змушений розрізати матню штанів, щоб заощадити час у бою. Дам’єтта втрачена, королева мусить вести переговори з сарацинами й виплатити викуп у сумі п’ятисот тисяч туреньських ліврів.
Але в основі хрестових походів завжди була побожна омана. У Сен-Жан-д’Акрі Людовіка зустріли як тріумфатора, і все місто вирушає процесією йому назустріч, включно з духовенством, дамами та малими дітьми. Тамплієри не в тім’я биті й намагаються вступити в переговори з Дамаском. Людовік дізнається про це, він не дозволить, щоб його випередили, і накидається на нового великого магістра перед мусульманськими послами, великий магістр зрікається слова, яке дав ворогам, стає навколішки перед королем і просить у нього пробачення. Не можна сказати, що лицарі не билися хоробро і безкорисливо, але король Франції принижує їх, щоб утвердити свою владу, — а через півстоліття, теж щоб утвердити свою владу, його наступник Філіп пошле їх на вогнище.
Маври завойовують Сен-Жан-д’Акр 1291 року, перебивши всіх його мешканців. Християнське Єрусалимське королівство впало. Тамплієри багатші, численніші й могутніші, ніж будь-коли, проте їм, народженим, щоб воювати У Святій Землі, доступ на Святу Землю заказаний.
Вони живуть, нидіючи в розкошах у Храмі Парижу і по командоріях, розкиданих по всій Європі, але їм продовжує снитися рівнина, де в часи їх слави стояв Єрусалимський Храм, їм сниться чудова церква Святої Марії Лятеранської, оточена вотивними каплицями, сняться численні трофеї, жар ковальських горнів, лимарні, сукнярні, шпихліри, стайня на дві тисячі коней, гарцювання джур, значкових, зброєносців, червоні хрести на білих накидках, брунатні ряси інтендантів, посланці султана у великих тюрбанах та позолочених шоломах, прочани, роздоріжжя, де зустрічалися дозори та гінці, радість від володіння скринями, повними грошей, порт, від якого відпливали накази, розпорядження і вантажі до замків на батьківщині, на островах, на узбережжях Малої Азії…
Все скінчилося, мої бідолашні
