Маятник Фуко - Умберто Еко
Зміна декорацій — і цього разу перед нами епічна драма. У квітні 1310 року п’ятсот п’ятдесят тамплієрів просять вислухати їх слова на захист ордену. Вони заявляють, що їх піддавали тортурам, заперечують і відкидають як неймовірні всі звинувачення. Але король та Ноґаре знають свою справу. Деякі тамплієри відмовляються від своїх попередніх свідчень? Тим краще, значить їх слід уважати рецидивістами та кривоприсяжцями, або ж relapsi, тобто тими, хто повертається до єресі, — жахливе звинувачення у ті часи, — адже вони нахабно заперечують те, у чому вже зізналися. Того, хто визнав свою вину і кається, можна простити, але не того, хто не кається, а відмовляється від своїх свідчень і кривоприсяжно твердить, що не має в чому каятися. П’ятдесят четверо відступників-кривоприсяжців засуджено до смертної кари.
Легко уявити собі психологічну реакцію решти заарештованих. Той, хто визнає свою вину, залишиться живим і піде на каторгу, а поживемо — побачимо. Той, хто не зізнається, або навіть відмовиться від своїх попередніх свідчень, піде на вогнище. І п’ятсот іще живих відступників відрікаються від своєї відмови.
Розрахунок розкаяних переміг, бо 1312 року ті, хто не зізнався, були засуджені на довічне ув’язнення, а розкаяним було дароване прощення. Філіп не мав на меті вигубити їх усіх до ноги, він хотів лише розгромити орден. Звільнені з ув’язнення лицарі, зруйновані духом і тілом за чотири чи п’ять років в’язниці, мовчки вливаються в інші ордени; вони хочуть, щоб про них забули, і це мовчазне зникнення довго живитиме легенди про таємне відродження ордену.
Моле продовжує просити, щоб його вислухав папа. Климент 1311 року скликає у В’єн собор, але великого магістра туди не запрошує. Він санкціонує розпуск ордену і передає його майно госпітальєрам, а поки що ним порядкуватиме король.
Минає ще три роки, врешті досягнуто порозуміння з папою, і 19 березня 1314 року, перед собором Нотр-Дам, Моле засуджують на довічне ув’язнення. Після оголошення вироку в Моле заговорила гідність. Він очікував, що папа дозволить йому очиститися з вини й відчуває себе зрадженим. Він чудово знає, що якщо він відмовиться від попередніх свідчень ще раз, теж стане кривоприсяжцем і рецидивістом. Що відбувається у його серці після майже семи років очікування на суд? Він віднаходить у собі відвагу своїх попередників? Вирішує, що йому, вже й так пропащому, з перспективою закінчити свої дні заживо замурованим і збезчещеним, варто померти красивою смертю? Він заявляє про невинність свою і своїх побратимів. Тамплієри вчинили один-єдиний злочин, каже він, — через своє боягузтво зрадили Храм. Далі робити він цього не буде.
Ноґаре потирає руки: публічний злочин вимагає публічного вироку, остаточного, з поспішною процедурою. Прецептор Нормандії, Жофруа де Шарне, приймає таку ж поставу, як і Моле. Король приймає рішення впродовж одного дня. На мисі острова Сіте було зведено вогнище. При заході сонця Моле та Шарне були спалені.
За переказами, перед смертю великий магістр пророкував загибель своїх переслідувачів. І справді, папа, король та Ноґаре померли впродовж року. Що стосується Маріньї, то після смерти короля його запідозрили у розтратах. Недоброзичливці звинуватили його у чаклунстві й домоглися для нього шибениці. Багато хто починає вважати Моле мучеником. Відлуння осуду багатьма людьми переслідувань тамплієрів знаходимо у Дайте.
Тут закінчується історія і починається легенда. В одному з її розділів йдеться про те, що того дня, коли Людовік XVI пішов під ґільйотину, на ешафот піднявся якийсь невідомий і вигукнув: «Жаку де Моле, тебе помщено!»
Ось приблизно і вся історія, що її я, раз-у-раз зупиняючись, розповідав того вечора у Піладе.
Бельбо питав мене: «А ви впевнені, що не прочитали цієї історії десь у Орвела чи Кестлера?» або ж: «Далебі, та це ж точнісінько в стилі… як же звати того від культурної революції?…» Діоталлеві щоразу повчально вирікав: «Historia magistra vitae». Бельбо говорив йому: «Облиш, кабалісти не вірять в історію». А той неодмінно відповідав: «Отож-бо, все повторюється по колу, історія є вчителькою життя тому, що навчає нас, що вона сама не існує. Однак перестанови важливі».
«А загалом», сказав Бельбо на закінчення, «хто ж вони такі, ці тамплієри? Спершу ви змалювали їх нам як сержантів з фільму Джона Форда, тоді як паскудників, відтак як лицарів з мініатюри, потім як Божих банкірів, що облаштовували свої брудні справи, тоді як військо у стані розкладу, згодом як адептів сатанинської секти, і врешті як мучеників за свободу думки… Ким же вони були?»
«Те, що вони стали легендою, мусіло мати якусь причину. Вони либонь, були усім тим вкупі. Чим була католицька Церква, — запитає себе марсіанський історик третього тисячоліття, — тими, хто давав себе пожирати левам, чи тими, хто розправлявся з єретиками? І тими, й іншими».
«Але врешті-решт, ці обвинувачення були справедливі чи ні?»
«Найсмішніше те, що їх послідовники, себто неотамплієри різних епох, кажуть, що так. Виправдання наводились різноманітні. Перша теза полягала в тому, що це були ґоліярдичні обряди: хочеш стати тамплієром — то покажи, що ти мужчина, плюнь на розп’яття, і подивимось, чи Бог тебе спопелить; вступаючи до цієї дружини, ти повинен з руками й ногами віддатися побратимам, тому дай поцілувати себе в гузно. Друга теза твердила, що їм веліли відрікатися від Христа, щоб побачити, як вони викрутяться, коли їх схоплять сарацини. Ідіотське пояснення, адже хіба можна навчити витримки під час тортур, навчаючи робити, нехай навіть символічно, те, чого вимагатиме кат. Третя теза: тамплієри познайомилися на Сході з ученням єретиків-маніхеїв, які зневажали хрест, адже він був знаряддям
