Маятник Фуко - Умберто Еко
Король розсилає всім префектам та сенешалям королівства 14 вересня 1307 року запечатані послання з наказом про масовий арешт тамплієрів та конфіскацію їхнього майна. Від вислання наказу до арешту, що відбувся 13 жовтня, минає місяць. Тамплієри ні про що не підозрюють. У день арешту всі вони потрапляють у сіть і — ще одна загадка — здаються без опору. І варто звернути увагу на те, що попередніми днями урядники короля, для певности, що ніщо не уникне конфіскації, під найсміховиннішими адміністративними приводами зробили щось на взірець опису майна тамплієрів на всій території країни. А тамплієри і в вус не дують, прошу дуже, префекте, дивіться, куди бажаєте, почувайтеся як удома.
Папа, довідавшись про арешт, пробує протестувати, але вже пізно. Королівські комісари вже почали працювати залізом та мотузкою і чимало лицарів під тортурами почали зізнаватися. І не залишалось нічого іншого, як віддати їх інквізиторам, які поки що не вдаються до вогню, але цього й не потрібно. Допитувані підтверджують зізнання.
І в цьому полягає третя таємниця: це правда, що їх тортурували, і жорстоко, адже від тортур помирають тридцять шість братчиків, але жоден з цих залізних людей, які звикли ставити чоло жорстоким туркам, не встояв перед префектами. У Парижі лише чотири лицарі зі ста тридцяти восьми відмовляються зізнатися. Всі включно з Жаком де Моле, зізнаються.
«У чому ж вони зізнаються?» спитав Бельбо.
«Вони зізнаються саме в тому, в чому їх було звинувачено наказі про арешт. Розходження у свідченнях були незначні, принаймні у Франції та в Італії. А в Англії, де ніхто не мав великого бажання їх судити, у протоколах трапляються канонічні звинувачення, але приписуються свідкам, що не належали до ордену і лише переказувала почуте. Загалом, тамплієри зізнаються лише тоді, коли хтось хоче щоб вони зізналися, і лише в тому, в чому їх звинувачують».
«Звичайний інквізиційний процес. Таких було чимало», зауважив Бельбо.
«І все ж поведінка звинувачених дивна. Головними пунктами звинувачення було те, що під час обрядів ініціації братчики тричі відрікалися від Христа, плювали на розп’яття, тоді їх роздягали догола і цілували in posteriori parte spine dorsi[44], себто в зад, потому в пупок, а тоді в уста, in humane dignitatis opprobrium[45]; а насамкінець вони віддавалися плотським утіхам, говориться в протоколі, один з одним. Словом, оргія. Відтак їм показували голову бородатого ідола, і вони мали поклонятися йому. І що відповідають обвинувачені, коли все це перед ними викладають? Жофруа де Шарне, який потім помре на вогнищі разом з Моле, каже — авжеж, із ним таке було, він відрікся від Христа, але лише язиком, а не серцем, і він не пам’ятає, чи плював на розп’яття, тому що того вечора все робилося поспіхом. Що стосується поцілунку в зад, це теж із ним було, і він чув, як прецептор Оверні казав, що, по суті, краще злягатися з побратимами, аніж зв’язуватися з жінкою, але він особисто ніколи не чинив плотського гріха з іншими лицарями. Отже, вони зізналися, але все це було фактично грою, ніхто в це по-справжньому не вірив, — інші це робили, але я ні, я був з ними лише з чемности. Жак де Моле, великий магістр, не останній у цій компанії, каже, що коли йому дали розп’яття, щоб він на нього плюнув, він прикинувся, що плює, а сам плюнув на землю. Він визнає, що церемонії вступу в орден виглядали на зразок описаного, але — правду кажучи — він не може сказати точно, бо під час свого перебування на посаді він прийняв до ордену дуже мало братчиків. Інший говорить, що він цілував магістра, але не в гузно, а лише в губи, проте сам магістр цілував його в зад. Дехто визнає більше, ніж потрібно, — що вони не лише відрікалися від Христа, а й твердили, що Він був злочинцем, заперечували непорочність Марії, навіть мочилися на розп’яття, і не лише під час ініціації, а й впродовж Страсного Тижня, не вірили у святі тайни, не обмежувалися до поклоніння Бафометові, а поклонялися навіть дияволові в образі кота…»
Таким самим ґротесковим, хоча й не таким неймовірним, було па-де-де, що розпочалося у той час між королем та папою. Папа хотів би взяти цю справу в свої руки, а король воліє сам довести процес до завершення; папа хотів би лише тимчасово придушити орден, засуджуючи винних, а тоді відновити його у первинній його чистоті, а король хоче роздути справу до такої міри, щоб процес охопив орден у його цілості й призвів до його остаточного розпаду, політичного та релігійного, звичайно, але насамперед фінансового.
У певний момент з’являється один документ, справжній шедевр. Учені богослови доходять висновку, що звинувачуваним не слід давати оборонця, щоб не дозволити їм відмовитися від свідчень: оскільки вони вже призналися, нема навіть потреби в судовому розгляді, тут повинен вжити свою владу король, адже процес улаштовують тоді, коли випадок сумнівний, тут же сумнівів нема. «Навіщо тоді давати їм захисника, якщо не для того, аби захистити вже визнані ними помилки, оскільки очевидність фактів робить злочин безсумнівним?» Але оскільки існує ризик, що процес вислизне з рук короля і перейде до рук папи, король та Ноґаре фабрикують голосну справу, в яку вплутують єпископа Труа; за доносом одного таємничого пройдисвіта, якогось Ноффо Деї, його звинувачують у чаклунстві. Потім виявиться, що Деї брехав — і його повісять, — але поки що бідного єпископа засипають публічними звинуваченнями в содомському гріху, святотатстві, лихварстві. Ті самі гріхи, що й у тамплієрів. Можливо, король хоче показати синам Франції, що Церква не має права судити тамплієрів, адже й вона не позбавлена їхніх помилок; або ж це було просто попередження папі. Це темна історія, гра поліції та секретних служб, провокацій та доносів… Папу приперто до стіни, й він погоджується допитати сімдесят двох тамплієрів, які підтверджують зізнання, дані під тортурою. Але папа приймає їх каяття і користується з їх відречення, щоб пробачити їм.
І тут відбувається зовсім інша річ — саме цю проблему я хотів вирішити у своїй роботі, але мене розривало між суперечливими джерелами: тільки-но папі з великими зусиллями вдалося взяти лицарів під свою опіку, як він одразу відсилає їх до короля. Я так і не зрозумів, що там трапилося. Моле відмовляється від складеного зізнання, Климент дає йому
