Маятник Фуко - Умберто Еко
«У тамтешній спеці все це, певно, страшенно смерділо…» сказав Бельбо.
«Що стосується смороду, то ми ще про нього поговоримо. Правило містить також інші обмеження: одна миска на двох, їсти мовчки, м’ясо тричі на тиждень, у п’ятницю покута, вставання на зорі; якщо робота була важка, можна поспати на годинку довше, але за це в ліжку треба прочитати 13 отченашів. Є магістр і ціла вервечка нижчої ієрархії, аж до сержантів, зброєносців, джур та прислужників. Кожний лицар повинен мати троє коней і одного зброєносця, жодної вишуканої прикраси на вуздечці, сідлі та острогах, зброя проста, але добротна, полювати заборонено, хібащо на левів, словом, життя, що складається з покути та битв. Не кажучи вже про обітницю чистоти, на якій особливо наголошується, адже то були люди, які не сиділи по монастирях, а воювали, вони жили посеред світу, якщо можна назвати світом той мурашник, яким була, либонь, у ті часи Свята Земля. Загалом, у Правилі йдеться, що товариство жінки дуже небезпечне, і лицар може виявляти ніжність лише до матері, сестри та тітки».
Бельбо застогнав: «Гм, з тіткою, то я був би обережніший… Але, наскільки я пам’ятаю, хіба тамплієрів не оскаржували в содомському гріху? Є одна книжка Клоссовського, Бафомет. Хто той Бафомет, їхнє диявольське божество, чи що?»
«Зараз розповім. Але подумайте хвильку. Вони жили життям моряків, довгі місяці проводили в пустелі. Ти перебуваєш там, де чорт добраніч каже, темна ніч, ти лягаєш під наметом із суб’єктом, який їв із твоєї миски, ти хочеш спати, пити, тобі холодно, страшно і ти хочеш до мами. Що ти робитимеш?»
«Можна зайнятися чоловічим коханням», запропонував Бельбо.
«І подумайте тільки, яке пекельне життя вони вели — інші воїни, котрі не прийняли обітниці, захопивши місто, гвалтують собі якусь смаглявку з бурштиновим животом та оксамитними очима, а що робити тамплієрові посеред пахощів ліванських кедрів? Залишіть йому смаглявця. Ви тепер розумієте, чому розповсюдилася приказка ‘пити і лаятися як тамплієр’? Це щось на зразок історії про капеляна в траншеях, який дудлить горілку і лається разом зі своїми неписьменними вояками. І цього досить. На своїй печатці вони зображені вдвох на одному коні, один припав до спини другого. Чому, якщо Правило дозволяє кожному мати трьох коней? Це, мабуть, вигадав Бернард, як символ убозтва або подвійности їхньої ролі ченців та лицарів. Але подумайте, як це сприймали звичайні люди, що можна сказати про ченців, які стрімголов скачуть удвох на одному коні й один притискає живіт до задниці другого? Можливо, то був наклеп…»
«… але вони самі на це наражалися», прокоментував Бельбо. «Не міг же той святий Бернард бути таким дурнем».
«Ні, дурнем він не був, але він теж був ченцем, а в ті часи ченці мали вельми своєрідне поняття про тіло… Перед тим я боявся, що подав свою історію надто вже у стилі вестернів, але якщо добре подумати, послухайте, що говорить Бернард про своїх улюблених лицарів, я взяв із собою цю цитату, її варто прочитати: ‘Вони тримаються здалека і відвертаються з огидою від мімів, штукарів та жонглерів, від непристойних пісень та фарсів, вони коротко стрижуть волосся, навчившись від апостола, що чоловікові не личить запускати собі шевелюру. Не побачиш, щоб вони чесалися, рідко вони й миються, борода наїжена, вони смердять пилюкою, вкриті брудом через спеку і через те, що вони завжди в латах’».
«Не хотів би я потрапити в їхній табір», мовив Бельбо.
Діоталлеві повчально прорік: «Для пустельників завше було характерним культивувати здоровий бруд, щоб упокорити власну плоть. Пам’ятаєте святого Макарія, який жив на стовпі і, коли хробаки спадали йому з тіла, він збирав їх і клав назад на тіло, аби ці Божі створіння теж могли справити собі учту?»
«Стовпником був святий Симеон», сказав Бельбо, «на мою думку, він стримів на стовпі, щоб мати змогу плювати на голови тим, хто проходив унизу».
«Ненавиджу дух просвітництва», заявив Діоталлеві. «В будь-якому випадку Макарій чи Симеон, але таки був якийсь стовпник із хробаками, я не можу бути авторитетом у цих справах, бо не цікавлюся божевіллям поган».
«А твої рабини з Жерони були чистенькі й духмяні», сказав Бельбо.
«Вони жили у бридких норах тому, що ви, погани, замикали їх у ґетто. А тамплієри жили в паскудстві, тому що це було їм до вподоби».
«Не треба перебільшувати», сказав я, «чи бачили ви коли чоту рекрутів після маршу? Я ж розповів вам усе це, щоб ви могли зрозуміти суперечливе становище тамплієра. Він мусить бути містиком аскетом, не їсти, не пити, не спати з жінками; він блукає пустелею й стинає голови ворогам Христа, що більше він їх зітне, то більше купонів собі до раю назбирає, він смердить, з кожним днем заростає щетиною, а Бернард вимагає, щоб він, узявши місто, не кидався на якусь дівулю чи там молодицю, а під час безмісячних ночей, коли, як відомо, в пустелі дмуть самуми, не попрохав свого любого товариша по зброї про невеличку послугу певного роду. Хіба легко бути ченцем і зарізякою, випускати тельбухи і читати Богородице Діво; ти не маєш права подивитись у вічі своїй сестрі у перших, а потім після тривалої облоги вриваєшся в місто і бачиш, як інші хрестоносці перед твоїми очима втішаються з жінкою халіфа, чарівні суламітки оголюють перед тобою перса, кажучи візьми мене, візьми, але залиш мені життя… Та ба, тамплієр має залишатися твердим, смердячим, зарослим, як цього хотів святий Бернард, і читати повечеріє… З іншого боку, достатньо прочитати собі Retraits…»
«А це що таке?»
«Устав ордену, досить пізньої редакції, коли орден уже був, можна сказати, на пенсії. Нема нічого гіршого од війська, яке нудьгує, бо війна скінчилася. Приміром, забороняється влаштовувати бійки, завдавати ран християнинові з помсти, спілкуватися з жінкою, зводити наклеп на побратима. Не можна було втратити раба, розсердитися і вигукнути ‘подамся до сарацинів!’, загубити через недогляд коня, дарувати тварин, окрім кішок та собак, відлучатися без дозволу, розбивати печатку магістра, залишати табір уночі, позичати без дозволу гроші ордену, кидати з люті одягом об землю».
«Із системи оборон можна зрозуміти, чим
