Маятник Фуко - Умберто Еко
«Ні», мовив Бельбо, «інша річ, якби це було Містобудування у кочівників. Для Неможливих Речей характерна емпірична неможливість, а для Оксимороніки — суперечність термінів».
«Побачимо. Але що ми помістили в Оксимороніку? Ось, Революційні інституції, Парменідова динаміка, Гераклітова статика, Спартанське сибаритство, Інституції народної олігархії, Історія інноваційних традицій, Тавтологічна діалектика, Еристика Буля…»
У мене з’явилося бажання показати, якого я гарту: «Чи можна запропонувати Граматику винятків?»
«Чудово, чудово!» мовили обидва і взялися записувати.
«Тут є одна заковика», сказав я.
«Яка?»
«Якщо ви оприлюдните цей проект, насуне хмара людей з вартими уваги публікаціями».
«Я казав тобі, що він гострий хлопець, Якопо», сказав Діоталлеві, «а ви знаєте, що саме в цьому полягає наша проблема? Несамохіть ми нарисували ідеальний профіль реального знання. Ми показали що все, що можливе, — необхідне. Тому слід мовчати. Але зараз мені треба йти».
«Куди?» спитав Бельбо.
«Сьогодні п’ятниця».
«Господи Ісусе!» сказав Бельбо. Тоді звернувся до мене: «Тут навпроти є два-три доми, де живуть ортодоксальні євреї, знаєте, ті у чорних капелюхах, з бородою і пейсами. Їх небагато в Мілані. Сьогодні п’ятниця, і після заходу сонця починається субота. Тому в помешканні навпроти починають усе рихтувати, начищати підсвічники, готувати їжу, влаштовуючи все так, аби завтра їм не довелося навіть вогню запалювати. Навіть телевізор залишається увімкненим цілу ніч, з вибраним заздалегідь каналом. У Діоталлеві є невеликий бінокль, і він, безсоромно підглядаючи з вікна, насолоджується побаченим, мріючи потрапити потойбіч вулиці».
«А чому?» спитав я.
«Тому що наш Діоталлеві вперто твердить, що він єврей».
«Як це — вперто тверджу?» запитав вражений Діоталлеві. «Я єврей. Ви щось маєте проти, Казобоне?»
«Абсолютно нічого».
«Діоталлеві», сказав Бельбо рішуче, «ти не єврей».
«Ні? А моє прізвище? Як Ґраціадіо, Діосіаконте — всі перекладені з єврейської, імена з гетто, як Шалом Алейхем[39]».
«Прізвище Діоталлеві, як добру призвістку, муніципальні службовці часто давали знайдам. А твій дідусь був знайдою».
«Єврейським знайдою».
«Діоталлеві, у тебе рожева шкіра, горловий голос і ти фактично альбінос».
«Є кролі-альбіноси, значить, мають бути і євреї-альбіноси».
«Діоталлеві, не можна вирішити стати євреєм, як вирішуєш стати філателістом чи свідком Єгови. Євреєм треба народитися. Заспокойся, ти такий самий поганин, як і всі ми».
«Я обрізаний».
«Облиш! Будь-хто може зробити обрізання з гігієнічних міркувань. Для цього потрібен лише лікар з відповідними приладдями. В якому віці тобі зробили обрізання?»
«Не вдаваймося у подробиці».
«Вдававмося. Євреї завжди вдаються в подробиці».
«Ніхто не може довести, що мій дідусь не був євреєм».
«Звичайно, він же був знайдою. Але однаково добре він міг бути спадкоємцем візантійського трону або нешлюбним сином Габсбурґів».
«Ніхто не може довести, що мій дідусь не був євреєм, і його знайшли поблизу Портіко д’Оттавіа».
«Але твоя бабуся не була єврейкою, а в євреїв походження простежується за материнською лінією…»
«… а крім метрикальних даних, — адже навіть муніципальну метрикальну книгу можна читати між рядками, — існує також поклик крови, а моя кров говорить про вишукано талмудичний характер мого єства, і з твого боку буде расизмом, якщо ти твердитимеш, що поганин теж може бути таким вишукано талмудичним, яким себе почуваю я».
Він вийшов. Бельбо сказав мені: «Не звертайте уваги. Ця суперечка відбувається майже щоденно, тільки щодня я намагаюся внести новий аргумент. Річ у тім, що Діоталлеві палкий шанувальник Кабали. Але ж були й християнські кабалісти. Зрештою, послухайте, Казобоне, якщо Діоталлеві хоче бути євреєм, чому я маю заперечувати?»
«Авжеж. Ми ж демократи».
«Ми демократи».
Він запалив сигарету. Я згадав, навіщо прийшов сюди. «Ви згадували якийсь машинопис про тамплієрів», мовив я.
«Справді… Зараз подивимось. Був у течці зі штучної шкіри…» Він нишпорив у купі рукописів і намагався витягти з-поміж них один, що був посередині, не знімаючи інших. Ризикована операція. І справді, купа враз полетіла шкереберть, дещо впало на підлогу. Бельбо тримав у руці течку зі штучної шкіри.
Я пробіг очима зміст і вступ. «Стосується арешту тамплієрів. 1307 року Філіп Красивий вирішує заарештувати всіх тамплієрів Франції. Існує легенда, згідно з якою за два дні до того, як Філіп видав наказ про арешт, з осідку тамплієрів у Парижі в невідомому напрямку вирушає віз із сіном, запряжений волами. Кажуть, що в ньому переховувалася група лицарів на чолі з таким собі Омоном і що вони знайшли прихисток у Шотландії, вступивши в ложу каменярів у Кілвіннінґу. Легенда твердить, що ці лицарі влилися у товариства вільних каменярів, які стали охоронцями таємниці Соломонового Храму. Ось і все, як я й передбачав. Цей теж шукає коренів масонства у цій втечі тамплієрів до Шотландії… Цю історію пережовують уже два століття, а вона зовсім безпідставна. Немає жодного доказу, я можу притягти вам добрих п’ятдесят опусів, які розповідають те саме, один списаний з іншого. Погляньте сюди, я відкрив навмання: ‘Доказ того, що шотландська експедиція справді відбулася, полягає в тому, що навіть нині, через шістсот п’ятдесят років, у світі ще існують таємні ордени, які виводять свої корені від Війська Храму. Як інакше можна пояснити безперервність цієї традиції?’ Ви розумієте? Хіба можливо, що ніякого маркіза Карабаса не було, якщо навіть Кіт у чоботях каже, що служив у нього?»
«Зрозуміло», сказав Бельбо. «Треба буде його позбутися. Але історія ваших тамплієрів мене зацікавила. І я не хотів би прогавити таку нагоду, маючи тут під рукою знавця. Чому всі говорять про тамплієрів, а не про мальтійських лицарів? Ні, не зараз. Уже пізно, ми з Діоталлеві невдовзі повинні йти на вечерю з паном Ґарамоном. Але десь коло пів на одинадцяту ми, мабуть, уже звільнимося. Якщо зможу, то переконаю й Діоталлеві заскочити до Піладе — але він непитущий і звичайно йде спати рано. Я знайду вас там?»
«А де ще? Я належу до втраченого покоління і знаходжу самого себе лише в товаристві самотности мені подібних».
13
Li frere, li mestre du Temple
Qu'estoient rempli et ample
D'or et d'argent et de richesse
Et qui menoient tel noblesse,
Où sont il? que sont devenu?
(Chronique a la suite du roman de Favel)[40]
Et in Arcadia ego[41]. Того вечора бар Піладе був втіленням золотого віку. То був один з тих вечорів, коли відчуваєш, що революція не лише відбудеться, а й що її навіть спонсоруватиме Спілка Промисловців. Лише у Піладе можна було побачити, як власник бавовнопрядильні — у штурмівці і з бородою
