Маятник Фуко - Умберто Еко

(Johann Valentin Andreae, Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 6, pp. 125–126)

У тексті є прогалини, накладання, тріщини, перекреслені рядки — видно, що я щойно повернувся з Парижу. Я не перечитую, а радше переживаю його.

То було, мабуть, десь наприкінці квітня 1945 року. Німецька армія зазнавала поразки за поразкою, фашисти кинулися врозтіч. У кожному разі *** вже остаточно перейшло під контроль партизанів.

Після останньої битви, про яку Якопо розповів нам у цьому самому будинку (майже два роки тому), в *** зосередилося декілька партизанських бригад, щоб потім виступити на місто. Вони очікували сигналу від Лондонського Радіо, збираючись виступити тоді, коли Мілан теж буде готовий до повстання.

Прибули також люди з формувань гарібальдійців на чолі з Расом, чорнобородим здорованем, дуже популярним у цих краях: вони були зодягнені в химерні однострої, на кожному — інший, за винятком хустинки та зірки на грудях, обидві червоного кольору, їх зброя була випадкового походження, хто мав стару рушницю, хто — трофейний автомат. Вони відрізнялися від бригад бадольянців, які мали блакитні хустинки, однострої кольору хакі, подібні до англійських, і стени найновішої моделі. Союзники допомагали бадольянцям щедрими вантажами, які падали вночі з парашутами після того, як пролітав, як це він робив уже два роки, таємничий Піпетто, англійський літак-розвідник, хоча ніхто не розумів, що він розвідує, адже на багато кілометрів на землі не було жодного світла.

Між Гарібальдійцями та бадольянцями були тертя, подейкували, нібито у вечір битви бадольянці кинулися на ворога з вигуками «Вперед, Савойя»[322], але дехто з них твердив, що це була просто звичка, що ж іще можна було кричати, кидаючись в атаку, це зовсім не означало, що вони обов’язково монархісти, вони теж знали, що в короля чимало гріхів за душею. Гарібальдійці хмикали, гаразд, можна кричати Савойя, якщо кидаєшся в багнетову атаку у відкритому полі, але не тоді, коли вискакуєш зі стеном із-за рогу. Ясна справа, що бадольянці запродалися англійцям.

Однак було досягнуто певного modus vivendi[323], для наступу на місто потрібне було єдине командування, і вибір упав на Терці, який командував найкраще озброєною бригадою, він був найстарший за віком, ветеран Першої світової війни і герой, до якого мало довіру командування союзників.

Наступними днями, дещо випередивши, гадаю, повстання у Мілані, вони вирушили здобувати місто. Надійшли добрі новини, операція була вдалою, бригади переможно поверталися до ***, але не обійшлося без людських жертв, подейкували, що Рас загинув у битві, а Терці було поранено.

Відтак одного пополудня почувся звук автомашин, переможні співи, люди збіглися на головний майдан, на шосе з’явилися перші загони партизанів, які крокували з піднятими кулаками, прапорами, вимахували зброєю з вікон машин та з підніжок вантажівок. Уздовж дороги їх уже закидали квітами.

Раптом хтось закричав: Рас, Рас, і це справді був Рас, він примостився на передньому крилі «доджа», з розчіхраною бородою; жмути просяклого потом волосся виглядали йому з розстебнутої на грудях сорочки, і він, сміючись, вітав юрбу.

Разом з Расом із «доджа» висів також Рампіні, короткозорий хлопчина, який грав в оркестрі, він був дещо старший від інших, а три місяці тому зник, і ходили чутки, що він подався до партизанів. І справді, він був тут, з червоною хустинкою на шиї, в куртці кольору хакі, у синіх штанях. Це був однострій оркестри дона Тіко, але тепер він мав ще й пояс із кобурою та пістолет. Крізь свої окуляри з товстими скельцями, які були причиною стількох знущань його давніх товаришів із місії, він дивився тепер на дівчат, що юрмилися навколо нього, неначе він Флеш Ґордон. Якопо питав себе, чи серед натовпу нема часом Чечілії.

Впродовж півгодини майдан наповнився різнобарвними партизанами, а натовп голосно кликав Терці, вимагаючи промови.

На балконі мерії з’явився блідий Терці, спираючись на милицю, і помахом руки спробував утихомирити юрбу. Якопо очікував промови, адже все його дитинство, як і дитинство його однолітків, було позначене великими та історичними промовами Дуче, архизначущі цитати з яких вивчали у школі напам’ять, тобто вивчали напам’ять усе, бо архизначущою цитатою було кожне речення.

Коли запанувала тиша, Терці хрипким, ледве чутним голосом заговорив. Він сказав: «Громадяни, друзі. Після стількох болісних жертв… ось ми тут. Слава загиблим за свободу».

І все. Він повернувся всередину.

А тим часом натовп галасував, партизани піднімали автомати, стени, рушниці, пускали тріумфальні черги, гільзи дощем сипалися навколо, хлопчаки плуталися під ногами озброєних і цивільних, адже більше не буде нагоди позбирати гільзи, цілком можливо, що до кінця місяця війна закінчиться.

Однак людські жертви все ж були. Жорстоким випадком обидва загиблі були з Сан-Давіде, села вище від ***, і родини попросили дозволу поховати їх на невеликому тамтешньому цвинтарі.

Командування партизанів вирішило влаштувати урочистий похорон — вишикувані сотні, прибрані мари, муніципальна оркестра, настоятель собору. А також оркестра місії.

Дон Тіко погодився відразу. Насамперед тому, говорив він, що у нього завжди були антифашистські сантименти. Крім того, як шепотілися оркестранти, тому що вже рік він давав грати для вправи два похоронні марші, і, раніше чи пізніше, треба ж було колись виконати їх публічно. А насамкінець, як говорили злі язики в селі, щоб затерти пам’ять про історію з «Джовінеццою»[324].

А історія з «Джовінеццою» була така.

За кілька місяців до того, як прийшли партизани, оркестра дона Тіко вирушила на якийсь храмовий празник, і дорогою їх зупинили чорносорочечники. «Заграйте „Джовінеццу“, панотче,» наказав йому капітан, барабанячи пальцями по цівці автомата. Що було робити, як уникнути лиха, дон Тіко не наважився відмовитися. Він сказав: «Що ж, хлопці, спробуймо, це ліпше, ніж куля». Він змахнув паличкою, показуючи ритм, і в *** залунала така жахлива какофонія, яку лише найрозпачливіша надія на порятунок могла прийняти за «Джовінеццу». Ганьба для всіх. Тільки тому, що вони мусили поступитися силі, говорив пізніше дон Тіко, але насамперед тому, що вони грали для відчіпного. Авжеж, він священик, ще й антифашист, але передусім мистецтво для мистецтва.

Якопо того дня не було. Він мав запалення мигдаликів. Були лише Аннібале Канталямесса та Піо Бо, і вже сама їхня присутність за відсутності Якопо зробила значний внесок у крах наці-фашизму. Але для Бельбо проблема полягала в іншому, принаймні в ту хвилину, коли він це описував. Він знову втратив нагоду дізнатися, чи здатен він сказати ні. Може, саме тому він загинув, повиснувши на Маятнику.