Маятник Фуко - Умберто Еко
Між *** та Сан-Давіде було п’ять-шість кілометрів звивистої дороги під гору. Цією дорогою в недільні пополудні проходили пенсіонери, граючи в кульки: партійка, зупинка, кілька пляшок вина, друга партійка і так далі, аж до каплиці на вершині.
Кілька кілометрів під гору нічого не значать для тих, хто грає в кульки, вони, можливо, нічого не значать і для тих, хто крокує, вишикувавшись шерегами, вдихаючи свіже весняне повітря, зі зброєю за плечима, з зосередженим поглядом. Але зовсім інша річ крокувати під гору граючи, з надутими щоками, коли піт стікає струмками і бракне духу. Муніципальна оркестра робила це все життя, а для хлопців з місії це було неабияким випробуванням. Вони трималися мужньо, як герої, дон Тіко вибивав ритм у повітрі, кларнети виснажено скавучали, саксофони засапано мекали, ріжок та сурми квилили в агонії, але вистояли аж до самого села, аж до підніжжя кручі перед цвинтарем. Аннібале Канталямесса та Піо Бо вже давно лишень прикидалися, що грають, але Якопо витримав свою роль вівчарки, і всю дорогу його благословляло око дона Тіко. Місійники виявилися на висоті і витримали порівняння з муніципальною оркестрою, це підтвердив також Терці та інші командири бригад: молодці, хлопці, зарекомендували себе чудово.
Якийсь командир з блакитною хустинкою та з цілою райдугою биндочок з обох світових війн сказав: «Панотче, нехай ваші хлопці відпочинуть у селі, вони потомилися. Ви підійдете на цвинтар пізніше, в кінці. А потім вантажівка відвезе вас до ***».
Вони поквапилися до господи, й учасники муніципальної оркестри, загартовані безконечними похоронами старі бувальці, без жодного стриму кинулися до столів, замовляючи тельбухи та досхочу вина. Вони мали залишитися тут пити-гуляти аж до вечора. Натомість хлопці дона Тіко з’юрмилися коло прилавка, де хазяїн подавав м’ятне морозиво, зелене як хімічний дослід. Лід миттю спливав по горлі, викликаючи біль посередині чола, як при запаленні пазух.
Потім вони пішли до цвинтаря, де їх очікувала фургонетка. Всі з галасом повлізали в неї і, скупчившись навстоячки, штовхали один одного інструментами, коли це з цвинтаря вийшов той самий командир і сказав: «Панотче, для фінальної церемонії нам потрібна сурма, розумієте, для обряду. То справа п’яти хвилин».
«Сурма», професійно сказав дон Тіко. А нещасний власник цього привілею, який об’ївся зеленого морозива і палко мріяв про сімейний обід, ледачий селюк, нечулий на будь-який естетичний трепет та на будь-яку ідейну солідарність, почав ремствувати, що вже пізно, що він хоче додому, що йому все засохло в роті і так далі, і тому подібне, ставлячи дона Тіко в незручне становище перед командиром.
І тут Якопо, уявляючи собі ніжний образ Чечілії у славі полудня, сказав: «Якщо він дасть мені сурму, я піду».
Блиск вдячности в очах дона Тіко, липке полегшення нікчемного штатного сурмача. Обмін інструментами, наче зміна варти.
І Якопо попрямував на цвинтар, куди його провадив психопомп з відзнаками з-під Аддіс-Абеби. Все навколо було біле — освітлений сонцем мур, могили, квітучі дерева навколо огорожі, ризи настоятеля, готового дати благословення — за винятком збляклих брунатних фотографій на надгробних каменях. І великої барвистої плями, яку утворювали загони вояків, вишикувані перед двома ямами.
«Хлопче», сказав командир, «стань отут, поруч зі мною, і на мою команду зіграєш ‘струнко’. А потім, на команду, зіграєш ‘спочинь’. Неважко, правда?»
Дуже легко. За винятком того, що Якопо ніколи не грав ані ‘струнко’, ані ‘спочинь’.
Він тримав сурму зігнутою правою рукою, сперши її об ребра кінчиком дещо вниз, наче карабін, і чекав, високо піднісши голову, втягнувши живіт і виставивши груди.
Терці виголошував промову сухо, дуже короткими фразами. Якопо думав: щоб засурмити, йому доведеться підвести очі до неба, і його засліпить сонце. Але саме так помирає сурмач, і оскільки помираємо лише раз, вартувало зробити це добре.
Тоді командир прошепотів йому: «Давай». І почав кричати: «Струу…» А Якопо не знав, як треба грати ‘струнко’.
Мелодична структура мала бути, либонь, значно складнішою, але в ту мить він спромігся заграти лише до-мі-соль-до, чого тим суворим людям війни мало б вистачити. Фінальне до пролунало після того, як він узяв віддих, щоб мати змогу тримати його довше, аби дати йому час — писав Бельбо — досягти сонця.
Партизани застигли в поставі струнко. Живі так само непорушні, як і мертві.
Рухалися лише грабарі, було чутно, як спускаються у ями труни і шарудять шнури, тручись об дерево. Але то був ледь чутний рух, неначе мерехтіння відблиску на кулі, легке миготіння світла, яке означає лише те, що всередині Кулі нічого не змінюється.
Відтак абстрактний брязк на команду ‘…зброєю честь!’. Настоятель, бурмочучи відповідну формулу, покропив могили, командири наблизилися до ям і кожен кинув туди пригорщу землі. І в цю мить за несподіваним наказом загримів до неба залп — тра-та-та-та-бум — і з квітучих дерев здійнялися, щебечучи, птахи. Але це теж не було рухом, неначе та сама мить поставала з різних перспектив, а споглядати мить у вічності не означає споглядати її у плині часу.
Тому Якопо застиг нерухомо, не чуючи навіть падіння гільз, які котилися йому до ніг, не опускаючи сурми, а далі тримаючи її коло вуст. Стискаючи пальцями клавіші, він завмер у поставі струнко, з інструментом, спрямованим навскіс у височінь. Він усе ще сурмив.
Його предовга фінальна нота не переривалася: нечутна для присутніх, вона виходила з розтрубу сурми, неначе легкий подув, подмух повітря, яке він продовжував удмухувати у мундштук, тримаючи язик і губи ледь-ледь розтуленими, не притискаючи їх до міді. Інструмент, не спираючись на лице, утримувався лише напругою ліктів та плечей.
Якопо продовжував видавати цю ілюзію ноти, бо відчував, що в цю мить він розмотує линву, яка стримує сонце. Небесне світило застигло у своєму бігу, знерухоміло у полудні, який міг тривати цілу
