Маятник Фуко - Умберто Еко

Надвечір я збагнув, що нічого не їв. Я потребував спокою і певного комфорту. Біля Форум-дез-Аль я зайшов до ресторану, який обіцяв рибні страви. Навіть занадто розкішно. Стіл якраз навпроти акваріуму. Всесвіт, нереальний достатньою мірою, щоб знову кинути мене в атмосферу абсолютної підозріливости. Випадковостей не буває. Ця рибина скидається на астматичного гесихаста, який, втрачаючи віру, оскаржує Бога в тому, що той позбавив усесвіт сенсу. Саваоте, Саваоте, як ти міг бути таким лукавим, змушуючи мене думати, що тебе нема? Плоть огортає світ своєю владою, наче гангрена… Інша рибина нагадує Мінні, вона лупає довгими віями і складає губки сердечком. Мінні — наречена Мікі-Мауса. Я їм salade folle[318] із м’якою, наче тіло дитини, тріскою. З медом і перцем. Павликіяни тут як тут. Ота рибина ширяє поміж коралами, наче аероплан Бреґе, повільно вдаряючи крилами лускокрильця, сто шансів проти одного, що її зародок гомункулюса, продірявлений, покинутий на дні атанору, лежить на смітнику навпроти дому Фламеля. А це — рибина-тамплієр у чорній броні, вона шукає Ноффо Деї. Вона торкається астматичного гесихаста, який зосереджено й розгнівано пливе до невимовного. Я відвертаю погляд, на другому боці вулиці бачу вивіску іншого ресторану, «У Р…» У Рози і Хреста? У Ройхліна? У Розісперґіуса? У Раґоціца-родьрачковського? Знаки, знаки…

Якщо добре подумати, єдиний спосіб збити диявола з пантелику полягає в тому, щоб переконати його, що ти в нього не віриш. У мой нічній утечі Парижем, у видінні Вежі нічого дивного не було. Не дивно, що побачивши в Консерваторії те, що я побачив, або повірив, що побачив, я виходжу і переживаю місто, як мару. Але що ж я бачив у Консерваторії?

Я конче мушу поговорити з доктором Ваґнером. Не знаю, чому я вбив собі в голову, що це панацея, але я був у цьому переконаний. Терапія словом.

Як я дожив до сьогоднішнього ранку? Здається, я зайшов до кінотеатру, де показували Даму з Шанхаю Орсона Веллза. Коли дійшло до сцени з дзеркалами, я не витримав і вийшов. Але, може, все було зовсім не так, може, все це було плодом моєї уяви.

Я зателефонував докторові Ваґнерові сьогодні вранці, о дев’ятій, прізвище Ґарамон допомогло мені подолати опір секретарки, доктор, як здавалося, згадав мене і, зважаючи на терміновість, яку я йому змалював, звелів мені прийти одразу ж, о дев’ятій тридцять, перед тим, як надійдуть інші пацієнти. Він здався мені люб’язним і співчутливим.

Можливо, візит у доктора Ваґнера мені теж тільки снився. Секретарка спитала мої дані, приготувала картку, я заплатив гонорар. На щастя, в мене вже був зворотний квиток.

Кабінет невеликих розмірів, без канапи. Вікна, що виходять на Сену, ліворуч тінь Вежі. Доктор Ваґнер прийняв мене з професійною привітністю — по суті, цілком правильно, адже тепер я був його клієнтом, а не одним з його видавців. Щирим і спокійним жестом він запросив мене сісти перед ним, із протилежного боку стола, наче в якійсь установі. «Et alors?»[319] Сказавши це, він штовхнув своє обертове крісло й повернувся до мене спиною. Він сидів з похиленою головою і, як мені здалося, зі сплетеними руками. Мені не залишалося нічого іншого, як почати говорити.

Я говорив, слова ринули, наче водоспад, я виклав геть усе, від початку до кінця, те, що я думав два роки тому, те, що я думав минулого року, те, що, на мою думку, думали Бельбо та Діоталлеві. І насамперед те, що сподіялося у святоіванівську ніч.

Ваґнер не перебивав мене, він ні разу не кивнув головою, не виказав жодного несхвалення. Хтозна, може, він поринув у сон. А можливо, це був його метод. А я говорив. Терапія словом.

Потому я став чекати на слово, його слово, яке б мене врятувало.

Ваґнер надзвичайно повільно підвівся. Не повертаючись до мене лицем, він обійшов навколо письмовий стіл і підійшов до вікна. Відтак він став зосереджено дивитися у вікно, сплівши за спиною руки.

Мовчки, впродовж десяти, п’ятнадцяти хвилин.

Потім, і далі стоячи до мене спиною, безбарвним, урівноваженим, заспокійливим голосом сказав: «Monsieur, vous êtes fou»[320].

Він навіть не ворухнувся, я теж. Ще через п’ять хвилин я зрозумів, що більш нічого він не скаже. Кінець сеансу.

Я вийшов, не попрощавшися. Секретарка обдарувала мене широким усміхом, і я знов опинився на авеню Елізе Реклю.

Була одинадцята година. Я забрав з готелю свої речі і поквапився на летовище, сподіваючись, що мені пощастить. Мені довелося чекати дві години, і я зателефонував до Мілану, до видавництва «Ґарамон», замовивши розмову на виплат, адже в мене не зосталося ні шеляга. Відповіла Ґудрун, вона здавалася ще більш отетерілою, ніж завжди, я мусив тричі прокричати, щоб вона сказала — так, yes, oui, вона приймає дзвінок.

Вона плакала: в суботу опівночі помер Діоталлеві.

«Й нікого, нікого з його друзів на похороні сьогодні вранці, який сором! Не було навіть пана Ґарамона, кажуть, він поїхав кудись за кордон. Лише я, Грація, Лючано і якийсь добродій, весь у чорному, з бородою, з кучерявими бакенбардами і в капелюсі, схожий на грабаря. Бог один зна, звідки він узявся. Але де ж ви, Казобоне? І де Бельбо? Що відбувається?»

Я пробурмотів якісь неясні виправдання і поклав слухавку. Оголосили мій рейс, і я сів у літак.

9 ЄСÓД

118

Суспільна теорія змови… це наслідок браку віри в Бога та питання, яке з цього браку випливає: «А хто ж на його місці?»

(Karl Popper, Conjectures and refutations, London, Routledge, 1969,1, 4)

Політ пішов мені на користь. Я не тільки покинув Париж, але й підземелля, а навіть землю, земну кору. Лише небо і ще білі від снігу гори. Самотність на висоті десять тисяч метрів і оте відчуття сп’яніння, що його завжди дає політ, підвищений тиск усередині літака, проходження крізь легкі атмосферні збурення. Я подумав, що лише тут, у високості я почав ставати ногами на землю. І я вирішив поставити на всьому крапку, спершу виписуючи почергові пункти у своєму блокноті, а потім, заплющивши очі, все обміркувати.

Я вирішив перелічити насамперед неспростовні докази.

Нема сумніву, що Діоталлеві помер. Мені це сказала Ґудрун. Ґудрун завжди залишалася поза нашою історією, вона б її не зрозуміла,