Маятник Фуко - Умберто Еко
Якби він припинив дути в сурму, щоб узяти нову ноту, почулося б щось неначе розрив, набагато гуркотливіший, ніж автоматні черги, які його оглушували, і годинники знову почали б своє квапливе пульсування.
Всією своєю душею Якопо бажав, щоб цей чоловік поруч із ним не звелів йому грати ‘спочинь’ — я б міг не послухатися, говорив він собі, і так би залишилося назавжди, треба витримати подих скільки змога.
Гадаю, він увійшов у той стан запаморочення і приголомшення, який охоплює пірнальника, що не хоче випливати на поверхню, бо прагне тривати в тій безвладності, яка тягне його на дно. До тієї міри, що, намагаючись виразити його тодішні почуття, фрази в зошиті, що їх я тепер читав, заламувалися, асинтактичні, покалічені трьома крапками, рахітичні від еліпсисів. Але було ясно, що в ту мить — ні, він не говорив цього, але це було й так ясно — в ту мить він оволодівав Чечілією.
Справа в тому, що тоді Якопо Бельбо не міг цього зрозуміти — він не розумів цього й тоді, коли в несвідомості писав про себе самого, — що один раз і назавжди він святкував свої хімічні зашлюбини, заручини з Чечілією, з Лоренцою, з Софією, з землею та з небом. Можливо, єдиний зі смертних, він урешті-решт доводив до завершення Великий Твір.
Ніхто ще не сказав йому, що Ґрааль — це чаша, але водночас і спис, та що його сурма, яка підноситься кубком, є водночас зброєю, знаряддям ніжного панування, яке лине до неба і зв’язує землю з Містичним Полюсом. З єдиною Нерухомою Точкою, яку будь-коли мав Усесвіт, — з тією, яку він лише на ту мить викликав до життя своїм подувом.
Діоталлеві ще не сказав йому, що можна опинитися в Єсод, сфірі Основи, знакові верховного луку, що натягується, аби посилати стріли до Мальхут, яка є його ціллю. Єсод — це крапля, яка стікає зі стріли, щоб породити дерево і плід, це душа світу, адже вона є моментом, коли чоловіча міць в акті породження пов’язує між собою всі стани буття.
Вміти прясти цей Cingulum Veneris[325] означає виправити помилку Деміурга.
Як можна прожити життя, шукаючи Нагоди і не помічаючи, що вирішальний момент, той, який виправдує народження і смерть, уже минув? Він не повернеться, але він таки був, незворотний, повний, осяйний, щедрий, як кожне одкровення.
Того дня Якопо Бельбо подивився в очі Істині. Єдиній, яка була йому дана. Адже істина — в чому він поступово переконувався — надзвичайно стисла (все решта лише коментар). Тому він пробував приборкати нетерплячість часу.
Звичайно, тоді він цього не зрозумів. Ані тоді, коли він писав про це, ані тоді, коли вирішив уже ніколи про це не писати.
Це зрозумів я, сьогодні увечорі: автор мусить померти, щоб читач помітив його істину.
Одержимість Маятником, яка супроводжувала Якопо Бельбо впродовж усього його дорослого життя, була — наче загублені адреси з його сну — образом цієї миті, зафіксованої, а потім забутої, під час якої він справді торкнувся склепіння світу. І ця мить, під час якої він примусив завмерти час і простір, випускаючи свою стрілу Зенона, не була знаком, симптомом, натяком, образом, відбитком, загадкою: вона була тим, чим була, і не означала нічого іншого. Ця мить не відсилала ні до чого, вона вирівнювала рахунок.
Якопо Бельбо не зрозумів, що він пережив свою хвилину, якої йому мало б вистачити на все життя. Він не впізнав її, він прожив всю решту своїх днів у пошуках чогось іншого, аж до своєї загибелі. А може, він це підозрював, інакше не повертався б так часто до спогаду про сурму. Але він згадував її як щось, що він утратив, а не як щось, чим він володів.
Я думаю, сподіваюся, молюся, що в ту мить, коли він помирав, коливаючись із Маятником, Якопо Бельбо зрозумів це й умиротворився.
Потім пролунала команда ‘спочинь’. Він усе одно підкорився б, адже йому вже бракувало віддиху. Він перервав контакт, потому просурмив одну-єдину високу ноту, поступово послаблюючи її інтенсивність, ніжно, щоб приготувати світ до меланхолії, яка його очікувала.
Командир сказав: «Молодець, хлопче. Можеш іти. Чудова сурма».
Настоятель поквапився геть, партизани вирушили до задніх воріт, де їх очікували автомашини, грабарі, засипавши ями, пішли собі. Якопо вийшов останнім. Він ніяк не міг залишити це місце свого щастя.
На майдані фургонетки з оркестрою не було.
Якопо запитав себе, як це, невже дон Тіко міг покинути його напризволяще. З відстані часу найімовірніша відповідь та, що, мабуть, сталося якесь непорозуміння, хтось, либонь, сказав донові Тіко, що хлопця привезуть на долину партизани. Але в ту мить Якопо подумав — і не без підстав — що між сигналом ‘струнко’ і сигналом ‘спочинь’ проминуло чимало століть, хлопці очікували аж до сивини, аж до смерти, і їх попіл розвіявся, утворюючи легку мряку, яка тепер синюватою пеленою вкривала широчінь пагорбів перед його очима.
Якопо зостався сам. У нього за спиною був уже порожній цвинтар, у його руках була сурма, перед ним простяглися пагорби, які щораз темнішою синявою розпливалися в далечінь до густої нескінченності, а над його головою висіло випущене на свободу мстиве сонце.
Він вирішив заплакати.
Але раптом з’явився похоронний повіз — зі своїм прибраним, наче імператорський генерал, кремово-чорно-сріблястим автомедонтом, із задрапованими, наче труни, кіньми, збруя яких скидалася на варварські машкари, котрі залишали відкритими лише очі, з покрученими колонами, які підтримували біло-золотистий асиро-греко-єгипетський тимпан. Чоловік у трикутному капелюсі затримався на мить перед самотнім сурмачем, і Якопо спитав його: «Хто відвезе мене додому?»
Чоловік приязно кивнув. Якопо піднявся, сів на скриню поруч із ним, і на повозі для мертвих розпочалося його повернення до світу живих. Цей Харон поза службою мовчки поганяв своїх похоронних румаків уздовж краю скелі, Якопо сидів випростаний і достойний, стискаючи під пахвою сурму, з блискучим дашком, весь поглинутий своєю новою, неочікуваною роллю.
Вони спустилися з пагорбів, на кожному повороті відкривався новий простір виноградників, блакитних від синього каменю, світло далі засліплювало, і через безмежний проміжок часу вони причвалали до ***. Перетнули майдан, весь у портиках,
