Маятник Фуко - Умберто Еко

Якопо повернувся додому, не захотів ані їсти, ані нічого розповідати. Він сховався на терасі й почав грати на сурмі, нищечком, дмучи у неї легко, щоб не збурити тиші цієї сієсти.

До нього підійшов батько і без зла, з погідністю людини, яка знає закони життя, сказав йому: «Через місяць, якщо все буде так, як має бути, ми повернемось додому. Ти не можеш навіть думати про те, щоб грати на сурмі у місті. Домовласник вигнав би нас геть. Тому спробуй забути про неї. Якщо в тебе є нахил до музики, ми пошлемо тебе на уроки фортепіано». І тоді, бачачи, як зволожилися його очі, додав: «Облиш, дурнику. Ти усвідомлюєш, що тяжкі дні скінчилися?» Наступного дня Якопо віддав сурму донові Тіко. Через два тижні його родина покинула ***, повертаючись до майбутнього.

10 МАЛЬХӲТ

120

Але вартим осуду здається мені те, що я бачу деяких безрозсудних і дурних ідоловірців, які… наслідують пишноту єгипетського культу; і які шукають божества, не маючи для цього жодної причини, в екскрементах речей мертвих і бездушних; що всім цим вони беруть на глум не лише цих божественних і розважних ревнителів, але й нас… а найгірше в тому, що вони тріумфують, бачачи свої божевільні ритуали у такій шанобі… — Нехай тебе це не турбує, о Моме, сказала Ісіда, адже фатум розпорядився щодо перипетій темряви та світла. — Але зло є в тому, відповів Мом, що вони впевнені, що перебувають у світлі.

(Giordano Bruno, Spaccio della bestia trionfante, 3)

Я маю знайти вмиротворення. Я зрозумів. Хіба не говорив хтось із них, що спасіння приходить, коли здійсниться повнота пізнання?

Я зрозумів. Я повинен умиротворитися. Хто говорив, що мир виникає від споглядання ладу, порядку, який ти розумієш, яким насолоджуєшся, порядку, здійсненого без останку, в радості, в тріумфі, коли припиняються всі зусилля? Все стає ясним та прозорим, око спочиває на цілому й на частинах, бачить, як частини змагають до цілого, вирізняє центр, звідки випливає лімфа, подув, корінь усіх запитань…

Я маю знемагати від миру. З вікна кабінету вуйка Карла я дивлюсь на пагорб і на той краєчок місяця, який виринає. Широкий горб Брікко, помірніші спини пагорбів у глибині розповідають історію повільних, сонних хвилювань матері землі, яка, потягуючись і позіхаючи, в похмурому мерехкотінні сотні вулканів утворювала й руйнувала блакитні рівнини. Нема жодних глибинних підземних течій. Земля у своєму півсні розшаровувалася, замінюючи одну поверхню іншою. Там, де раніше росли аммоніти — діаманти. Там, де раніше росли діаманти, нині ростуть виноградники. Логіка морени, лавини, зсуву. Якщо якийсь камінчик випадково опиниться не на місці, ворухнеться, зсунеться вниз і, скотившись, залишить порожнє місце (гай-гай, horror vacui![326]), за ним скотиться інший, ось вам і пагорб. Поверхні. Поверхні поверхонь на поверхнях. Мудрість землі. І Лії. Безодня — це зникання рівнини у вирі. Навіщо поклонятися вирові?

Але чому розуміння не дає мені миру? Як можна любити Долю, якщо вона вбиває тебе так само, як Провидіння або Змова Архонтів? Можливо, я ще не все зрозумів, мені бракує якогось фрагмента, якогось відтинка.

Де це я читав, що у фінальний момент, коли життя, шар за шаром, обросло досвідом, тобі стає відоме все, таємниця, могутність і слава, чому ти народився, чому помираєш, і яким чином усе це могло б статися по-іншому? Ти мудрий. Але найбільшою мудрістю в цю хвилину є усвідомлення, що ти пізнав усе занадто пізно. Все стає зрозумілим тоді, коли нема чого більше розуміти.

Тепер я знаю, що таке Закон Царства, бідолашної, розпачливої Мальхут, де знайшла притулок Мудрість, навпомацки відшукуючи свою втрачену пишноту. Істина Мальхут, єдина істина, що виблискує у ночі сфірот, полягає в тому, що Мудрість опиняється в Мальхут голою, і виявляє, що її власна таємниця полягає в її небутті, за винятком одної миті, останньої миті. Після цього Інші починають усе спочатку.

А вслід за іншими кидаються шукати безодні дияволісти, — безодні, де затаєна таємниця їх божевілля.

Вздовж складок Брікко простягаються довгі ряди виноградників. Мені це знайоме, я бачив подібні у свій час. Жодне Вчення про Числа ніколи не могло сказати, чи вони виникають на піднятті, а чи на спускові. Посеред виноградників, — там ходять босоніж із затвердлими ще змалечку п’ятами, — ростуть персикові дерева. Це жовті персики, які ростуть лише серед виноградників; коли натиснути на персика великим пальцем, шкірка плоду тріскається і з нього майже сама собою виходить кісточка, чиста, наче після хімічного очищення, хіба що де-не-де до неї прилипне білий і товстий хробачок м’якоті. Ти можеш з’їсти його, майже не відчуваючи оксамиту шкірки, дрож від якого пробігає тобі від язика аж до пахвини. Колись ними паслися динозаври. Потім їх замінив інший вид. А все ж — як Бельбо в ту мить, коли він грав на сурмі, — надкушуючи персика, я розумів Царство і зливався з ним воєдино. Все інше лише жарти. Вигадуй, вигадуй собі План, Казобоне. Це роблять усі, щоб пояснити динозаврів та персики.

Я зрозумів. Моїм миром і моїм тріумфом мала бути впевненість у тому, що нема чого розуміти. Але, зрозумівши все, тепер я є тут, і Вони шукають мене, гадаючи, що я володію одкровенням, якого Вони мерзенно жадають. Не досить, щоб зрозумів лише я, якщо інші відмовляються розуміти і далі вимагають відповіді. Вони шукають мене, Вони вже, либонь, знайшли мій слід у Парижі, знають, що тепер я тут, вони прагнуть запопасти Карту. І даремно я говоритиму їм, що ніяких карт нема, вони прагнутимуть її вічно. Бельбо мав рацію: іди ти до дідька, дурню, чого тобі треба, хочеш мене вбити? Далебі, basta lâ[327]. Можеш мене вбити, але я не скажу тобі, що Карти не існує. Якщо ти не можеш допетрати цього своїми мізками…

Прикро мені думати, що я вже не побачу Лії і дитяти, моєї Речі, мого Джуліо, мого Філософського Каменя. Але камені здатні вижити й самі. Може, оце зараз він переживає свою Нагоду. Він знайшов м’ячик, мурашку, травинку, і побачив у них рай і безодню. Й він теж усвідомить це занадто пізно. Він буде слухняний, і нехай буде так, нехай переживе