Маятник Фуко - Умберто Еко
Хто сказав, що шпиль цього Собору Тандитної Богоматері був призначений для того, щоб «suspendre Paris au plafond de l’univers[316]?» Навпаки, він був потрібний, щоб підвісити всесвіт до свого власного шпиля — це природно, хіба це не Ерзац Маятника?
Які назви їй давали? Самотня свічка, порожній обеліск, слава залізному дротові, апотеоза батерейки, повітряний вівтар ідолопоклонницького культу, бджола у серці рози вітрів, сумна як руїна, бридкий колос кольору ночі, шпетний символ непотрібної сили, абсурдне чудо, безглузда піраміда, гітара, каламар, телескоп, розтягнута як промова міністра, стародавній бог і модерний звір… Вона була всім цим і ще чимось, і якби я мав шосте чуття Володарів Світу, тепер, перебуваючи в полоні пучка її голосових зв’язок, інкрустованих гайкоподібними поліпами, я почув би, як вона хрипко шепоче музику сфер, адже в цю мить Вежа саме висмоктувала з серця порожнистої землі хвилі й передавала їх усім менгірам світу. Кореняк з наїжачених цвяхами шарнірів, хребетний артроз, протез протеза — який жах, якби Вони хотіли розтрощити мене в безодні, їм довелося б кинути мене з того місця, де я знаходився, до вершини. Нема сумніву, я прибував із подорожі крізь центр землі, мене охоплювало запаморочення антигравітації, наче я потрапив до антиподів.
Ні, це не був плід нашої уяви, тепер Вежа здавалася мені грізним доказом Плану. Але невдовзі вона помітить, що я — шпигун, ворог, зернятко пороху в механізмі, образом і двигуном якого вона була, — розширить непомітно один з ромбів свого свинцевого мережива і поглине мене, і я зникну в складці її ніщоти, перенесений в Іншість.
Якщо я ще трохи зостануся під цим плетивом, її великі кігті стиснуть мене, вони викривляться, наче ікла, втягнуть мене, а тоді звір знову набере своєї похмурої пози гострилки для олівців, злочинної та лиховісної.
Ще один літак: він прибував з ніщоти, його породила вона поміж своми хребцями безм’ясого мастодонта. Я дивився на неї, вона не мала кінця, як проект, задля якого вона народилася. Якби я міг залишитися, не боячись бути пожертим, я б міг прослідкувати за її переміщеннями, за її повільним обертанням, за її нескінченно малими втратами та відновленнями рівноваги під холодним вітерцем течій. Можливо, Володарі Світу вміли інтерпретувати її як геомантичний рисунок, читати в її непомітних метаморфозах вирішальні сигнали, страхітливі веління. Вежа веретенилася над моєю головою, наче викрутка Містичного Полюса. А може, ні, вона стояла непорушно, немов намагнічена підпора, і примушувала обертатися небесне склепіння. Але в будь-якому випадку вона викликала однакове запаморочення.
Як добре Вежа себе захищає, говорив я собі, здалеку вона приязно підморгує, але варто тобі підійти ближче, варто спробувати проникнути в її таємницю, і вона знищить тебе, заморозить твої кістки, всього лиш показавши тобі безглуздий жах, з якого вона зроблена. Тепер я знаю, що Бельбо мертвий і що План справді існує, адже існує Вежа. Якщо мені не вдасться втекти, втекти ще раз, я не зможу розповісти про це нікому. Треба бити на сполох.
Якийсь шум. Годі, треба повертатися до реальності. З великою швидкістю мчить таксі. Мені стрибком удається вирватися з магічного кола, я щосили махаю руками, ризикуючи потрапити під колеса, бо таксист гальмує лише в останню секунду, мовби не маючи бажання зупинятися — під час їзди він сказав мені, що проїжджаючи під Вежею вночі, він теж відчуває страх і натискає на газ. «Чому?» запитав я. «Parce que… parce que ça fait peur, c’est tout»[317].
Невдовзі я був у своєму готелі. Мені довелося довго дзвонити, щоб розбудити сонного портьє. Я сказав собі: тепер тобі треба поспати. Все решта завтра. Я взяв декілька пігулок, достатньо, щоб отруїтися. Далі я вже нічого не пам’ятаю.
117
Має безумство превеликії покої,
що кожного приймуть, осіб усякого покрою,
надто ж владущих, ладних сипати грошвою.
(Себастіян Брант, Корабель дурнів, 46)
Я прокинувся о другій пополудні в запамороченому й кататонічному стані. Я все чітко пам’ятав, але не мав жодної гарантії, що те, що я пам’ятав, було правдою. Спершу я подумав, що треба спуститися вниз, щоб купити газети, тоді сказав собі, що у всякому випадку, навіть якби відразу після події у Консерваторій проникла сотня сипаїв, у вранішніх газетах новина з’явитися не встигла б.
Зрештою, того дня Париж був заклопотаний іншим. Мені одразу повідомив це портьє, ледве я зійшов униз, щоб пошукати, де б можна випити кави. У місті панував розгардіяш, багато станцій метро були зачинені, у деяких місцях поліція застосовувала силу, студентів було надто багато і вони переходили всякі межі.
Я знайшов у телефонній книзі номер доктора Ваґнера. Я навіть спробував зателефонувати, але, ясна річ, у неділю в його кабінеті нікого не було. Зрештою, я мусив піти до Консерваторію, щоб перевірити ситуацію. Я пам’ятав, що в неділю пополудні він відчинений.
Латинський квартал вирував. Галасуючи, проходили групи з прапорами. На Іль-де-ля-Сіте я побачив барикаду поліції. В далині чулися постріли. Так, мабуть, було в шістдесят восьмому. Десь коло Сент-Шапель відбулася сутичка, я відчував запах сльозоточивого газу. Я почув клацання замків, однак не знав, хто це — студенти чи поліціянти, люди навколо мене бігли, ми сховалися за огорожею, перед нами стояв поліційний кордон, а на вулиці тривали сутички. Який сором, разом з підстаркуватими буржуа я очікую, коли заспокоїться революція.
Потім я знайшов вільний шлях і, кружляючи бічними вуличками навколо старого ринку, врешті опинився на вулиці Сен-Мартен. Консерваторій був відчинений, біля нього — білий дворик, на фасаді — плита: «Консерваторій мистецтв та ремесел, закладений декретом Конвенту 19 вандем’єра III року… в колишньому пріораті Сен-Мартен-де-Шан, уфундованому в XI столітті». Все як завжди, невеличка недільна юрба, байдужа до студентської гулянки.
Я увійшов — у неділю вхід безкоштовний — і все було так, як учорашнього пополудня о п’ятій. Охоронці, одвідувачі, Маятник на своєму звичному місці… Я шукав слідів того, що відбулося, але, якщо воно відбулося, хтось дуже сумлінно все прибрав. Якщо воно відбулося.
Не пам’ятаю, як я провів решту пополудня. Не пам’ятаю навіть, що я бачив, тиняючись вулицями, змушений іноді збочувати, щоб уникнути штовханини. Знічев’я спробував зателефонувати до Мілану, забобонно набрав номер Бельбо. Тоді номер Лоренци.
