На смак, як кохання - Кетрін Сі

Олівер

 Я не планував цього.

 Або, якщо бути чесним, я планував — з тієї самої миті, як вона переступила поріг мого ресторану.

 Стейсі стояла переді мною, злегка розгублена, з її очей зникла звична зухвалість, а на губах ще залишився присмак нашого поцілунку. Мені хотілося повторити його. Хотілося стерти будь-які її сумніви, змусити її зрозуміти, що я не просто випадковість у її житті.

 Але я бачив, як її пальці ледь помітно здригнулися. Як вона затримала подих, немов намагаючись зібратися з думками. І в цей момент я усвідомив — вона бореться сама з собою.

 Я зробив крок назад.

— На добраніч, Стейсі, — тихо сказав я, вдивляючись у її обличчя.

 Вона не відповіла. Лише знову втекла поглядом убік. І це мене вбивало більше за будь-які слова.

 Я відчинив двері своєї квартири й пройшов усередину, навіть не вмикаючи світло.

 Темрява зустріла мене тишею, але я не був сам. Вона була тут — у моїх думках, у кожному вдиху, у відлунні її голосу, що все ще звучав у моїй голові.

 Я впав на диван, кинувши голову на спинку. Єдиним джерелом світла було місячне сяйво, що пробивалося крізь незашторене вікно. Воно тонкими сріблястими смугами лягало на підлогу, на стіни, на мої руки. Я закрив очі, сподіваючись на коротке забуття, але думки не відпускали.

 Спочатку Стейсі. Її губи, її розгублений погляд. Її мовчання після мого поцілунку.

 Потім Остін. Його голос у телефоні, коли він востаннє дзвонив. «Як справи, брате?» — так просто, так буденно, але я знав, що він чекав на щось більше. І я знову не сказав нічого важливого.

 Осторонь. Відстань між нами з братом завжди була відчутною, навіть коли ми були поруч. А тепер вона стала ще більшою.

 Я роздратовано потер обличчя.

 І знову Стейсі.

 Я повівся різко. Поцілував її без попередження, керуючись лише миттєвим поривом. Вона могла відштовхнути мене. Вдарити. Сказати щось різке. Але вона лише мовчала.

 Це мовчання було найгіршим.

 Я зітхнув і відкрив очі, вдивляючись у темряву. Що мені тепер робити?

~~~~~~~~~~~~ 

 Я прокинувся від неприємного болю в спині. Повіки були важкі, тіло затерпло, а думки розмиті, як сліди на піску після хвилі.

 Розплющую очі й усвідомлюю, що заснув на дивані. Класно.

 За вікном ще сутінки, але небо вже починає світлішати, забарвлюючись у холодні блакитно-сірі відтінки. Вуличні ліхтарі досі горять, відкидаючи тьмяні тіні на підлогу моєї квартири.

 Я повільно сідаю, розминаючи затерплу шию. Болить не лише тіло — у голові все ще відлунюють вчорашні події. Стейсі. Її губи. Її мовчання після мого поцілунку.

 Від цієї думки стає ще більш неспокійно. Я зітхаю й встаю.

 Кава. Ось що мені потрібно.

 На кухні повітря прохолодне, свіже, як ранок після дощу. Я машинально запускаю процес: засипаю мелену каву в турку, доливаю воду, ставлю на плиту. Поки напій повільно нагрівається, я підходжу до балконних дверей, щоб відчинити їх і впустити свіже повітря.

 Але раптом тишу прорізає різкий дзвінок у двері.

 Я зупиняюся, мружусь, переводжу погляд на годинник. Шоста ранку.

 Хто це може бути?

 Перша думка — Стейсі.

 Ця надія пронизує мене швидко, як удар електричного струму. Вона прийшла? Щоб що? Поговорити?

 Я залишаю чашку на столі і, йду до дверей. Відкриваю.

 Але переді мною — нікого.

 Тільки легкий холодний вітерець ковзає коридором, пробираючись під футболку.

 Але на підлозі щось лежить.

 Я нахиляюся, піднімаю невелику коробку. Моє ім’я написане знайомим почерком, від якого всередині щось холоне.

 Закриваю двері й повертаюся до квартири, повільно знімаючи кришку.

 Всередині лежить фотографія та записка.

 Я беру фото.

 На ньому — я. І вона.

 Лара.

 Темноволоса дівчина з теплою усмішкою, яка колись була для мене всім. А потім просто пішла, обравши інше життя — з іншим чоловіком, з його грошима, з його розкішшю.

 Я перевертаю записку.

"Я сумую."

 Пальці злегка стискають папір.

 Я заплющую очі й проводжу рукою по обличчю.

"Я сумую."

 Я довго дивлюся на ці два слова, відчуваючи, як всередині наростає гірке роздратування.

 Лара завжди знала, як правильно підібрати слова. Як змусити мене повірити в них. Як заговорити мені голову, а потім залишити ні з чим.

 Але тепер це не спрацює.

 Я знову дивлюся на фотографію. У ній відчувається іронія — усміхнене обличчя хлопця, який ще не знає, що його зрадять. Що любов, якій він так віддано вірив, виявиться лише тимчасовим захопленням.

 В голові спливає останній вечір, коли ми були разом.

…— Я не хочу брехати тобі, Олівер, — голос Лари був м’яким, навіть ніжним. Вона сиділа переді мною за тим самим столиком у ресторані, де ми колись святкували нашу річницю. Але цього разу її погляд був іншим. Холодним. Відстороненим. — Я зустріла іншого.

Мене ніби облили крижаною водою.

— Що?

Вона зітхнула, зробила ковток вина й подивилася мені прямо у вічі.

— Він може дати мені більше, ніж ти.

Її слова різали гостріше за ніж. Я пам’ятаю, як напружилися пальці на столі, як серце стукнуло десь у горлі.

— Більше? — пересохлими губами повторив я. — Це все, що для тебе важливо?

Вона не відповіла одразу. Просто опустила погляд.

— Не будь наївним, Олівер. Ти завжди живеш своїми мріями, своїм рестораном, своєю пристрастю до роботи. Але мені потрібно щось більше.

Я пам’ятаю, як змусив себе не показати, наскільки її слова вдарили по мені. Як я спокійно встав із-за столу, кинувши лише одне: