На смак, як кохання - Кетрін Сі

Стейсі

Горнятко падає додолу й розлітається на десятки маленьких керамічних уламків. 

— Чорт, моє улюблене горнятко! 

— Те, що з Іспанії? — долунає з того кінця зв'язку. 

— Так, Кіро, — досить агресивно відповідаю. 

— Це на щастя, не будь такою злюкою! 

— Воно коштувало близько ста євро.

— На дууууже велике щастя, — регоче. — Ти переїхала, тож вважай, що це для успіху на новому місці. 

— Так-так, я спробую не думати, що я втратила таку дорогу річ. 

Збираю великі уламки й викидаю до смітника. 

— Давай я розкладу речі, й пізніше тебе наберу? 

— Тільки не забудь набрати! Ми сьогодні йдемо до того ресторану, пам'ятаєш?

— Таке важко забути… ти кожні два дні мені нагадувала про цю «важливу» подію!   

— Чекаю дзвінок, люба. 

Пік-пік-пік. Навіть не дала відповісти. Дуже чемно з її сторони. Маленькі уламки збираю за допомогою вологої серветки й так само викидаю до смітника. 

Сьогодні я нарешті переїхала до нової квартири. Цього моменту, я чекала більше року, ніяк не могла знайти квартиру, що сподобається мені, а коли це сталося, я відразу оплатила оренду й зібравши речі, з'їхала зі старої квартири. 

Години за дві, я закінчила розкладати всі речі, яких в мене було не так багато. Задоволено оглянула маленьку спальну кімнату й плюхнулася на м'яке ліжко. Мій мобільний завібрував й сповістив про нове повідомлення. Це писала Кіра: 

«Стейсі, тільки одягни якусь сукню, а не джинси й футболку! Це ресторан.» 

Нібито я не знала, що це ресторан. На щастя, в мене є одна сукня в гардеробі. Відкладаю телефон і, намагаюся сконцентруватися на релаксації, але на цей раз мені заважає телефонний дзвінок, я відразу відповідаю, навіть не дивлячись на екран. 

— Що таке? 

— Міс Іствуд, ви ще не скинули мені замальовки на наступний тиждень. — лунає злий голос з того кінця слухавки.

— Містер Каммінгс, вибачте! — сідаю на ліжко й дістаю свій ноутбук. — Я скину за тридцять хвилин на вашу електронну пошту.

— Чекаю, — дзвінок завершується. 

Полегшено зітхаю й відразу беруся до роботи. Як я могла забути завершити замальовки до коміксу? Добре, що хоча б, не багато не закінченої роботи. 

~~~~

Мобільний зателенькав саме у той момент, коли я натиснула кнопку “Надіслати повідомлення”. 

— Ти готова? — перевіряю час, вже шоста година вечора. — Стейсі? 

— Тааак, мені залишилося тільки зібрати волосся. 

Брешу найкращій подрузі. 

— Тоді заїдеш за мною? 

— Звичайно, — дістаю з шафи чорну сукню. — За двадцять хвилин, я буду біля твого будинку. 

— Чекаю. 

Не встигну я за двадцять хвилин, доведеться брехати ще й про те, що потрапила в затор, тому їхала довше. Кіра забронювала столик в тому “крутому” ресторані на сьому вечора. Подруга цілий тиждень чекає цього дня. Не знаю, що там такого особливого в тому ресторані, але я не хочу бути тою, хто зіпсує їй такий довгоочікуваний момент, тож поспіхом одягаю гарну білизну, сукню й обираю туфлі на високих підборах, – близько дванадцяти сантиметрів. Я давно не ходила на підборах, сподіваюся не вивихну щиколотки. 

~~~~

— Я вже думала ти забула де мій будинок! — роздратована подруга сідає в салон мого авто. 

— Не забула, — відразу від'їжджаю. — Просто там такий затор, що я ледве виїхала. 

Намагаюся не дивитися на Кіру в цей момент, бо можу спалитися, що ніякого затоку не було. 

— Ти одягнула сукню. 

Задоволено оглядає мене з ніг до голови. 

— Ще й туфлі взула, а зачіска яка гарна! Стейсі, ти вмієш бути жіночною? 

— Неочікувано, правда? — салон вмить наповнюється сміхом Кіри. 

— Чому ти так хочеш потрапити у той ресторан? 

— Люба, ти геть дурненька? — дістає свій телефон й щось шукає. — Через цього неймовірного красунчика! 

Дивлюся на фотографію, що показує Кіра й не можу повірити очам. 

— Хто він? — питаю так, ніби вперше бачу його.

— Він шеф-кухар у тому ресторані, — забирає телефон. — Готує неймовірно, та ще й такий гарний! Просто мрія, а не чоловік. 

— Справді? — повертаю на парковку з гравієм й знаходжу вільне місце. 

Перш, ніж вийти з авто, я зупиняю подругу. 

— Послухай, — зітхаю, — Цей так званий красень… — показую пальцями уявні лапки. — Короче, ми з ним переспали. 

— ЩО?!

Вона здивувалася сильніше, ніж я могла уявити. 

— Як… Ні. Коли? — питає більш спокійно.

— Близько двох місяців тому… ми зустрілися у барі й провели ніч, але більше не бачилися! Тож, якщо він тобі подобається..

— У тебе була інтрижка на ніч, а я нічого не знаю? 

— Я не думала…

— Він тобі подобається? 

— Не думаю. 

— Мені він не подобається, тож не хвилюйся за мене. — ховає телефон. — Ти знаєш мене, я просто обожнюю гарненьких чоловіків, але не закохуюся в них. Тим паче, в мене є Лео. 

Лео — хлопець, що закоханий у Кіру з третього курсу, він їй також подобається, але вона не хоче цього визнавати. 

— Думаєш, він впізнає мене? 

— А ось це, ми зараз перевіримо! 

Виходимо з машини, подруга хапає мене під руку, й тягне в бік ресторану.

— Привіт, — вітається з дівчиною адміністратором. — Я Кіра Ітон, в мене бронювання на сьому вечора! 

— Добрий вечір, — перевіряє на моніторі. — Так, бачу ваше бронювання. Ваш столик під номером п'ятнадцять, біля бару. — вказує напрямок.

— Дуже дякую! — Кіра продовжує мене тягнути за собою. 

Двері до кухні в п'яти метрах від нас. Чому саме цей столик? Я найменше хочу, щоб він мене побачив. 

— Кіро, я навіть ім'я його не пам'ятаю, годі придумувати собі якісь дурниці! 

— Я й не придумую. 

— Воно й помітно. — нам приносять меню. 

— Вибачте, — зупиняє офіціанта Кіра. — А як, звати вашого шеф-кухаря?