На смак, як кохання - Кетрін Сі

Стейсі 

Я стою перед рестораном і не можу змусити себе зробити крок. Люди проходять повз, заходять усередину, виходять, сміються, розмовляють, і здається, що світ живе своїм життям, поки я завмерла на місці.

Усередині на мене чекають однокласники. Люди, яких я не бачила багато років. Колись я мріяла довести їм, що варта більшого, що всі їхні насмішки не мають значення. Тепер у мене є все, щоб це зробити.

Але я знаю, що справа не в них.

Я опускаю погляд на телефон у руці. В пам’яті одразу спливає наша розмова з Кірою.

...— Стейсі, та що ти взагалі думаєш? Це твій шанс показати їм, хто ти тепер! Вони колись сміялися з тебе, а ти тепер успішна авторка коміксів! Вони мають заздрити!

— Думаєш, це гарна ідея? — я тоді скептично хмикнула, крутячи в руках олівець.

— Авжеж! По-перше, тобі треба вийти з дому. По-друге, треба розважитися. А по-третє… О, а це найголовніше! — її голос набув хитрого відтінку. — Ця зустріч у ресторані Олівера.

 Я тоді закотила очі, хоч вона цього й не бачила.

— І що?

— І ти не зможеш його уникати вічно. Або зможеш, але тоді ти слабачка.

Це слово мене зачепило.

— Я не слабачка, — буркнула я, хоча в глибині душі розуміла: Кіра має рацію...

Я прийняла рішення тоді, ще під час нашої розмови. Я знала, що піду. Знала, що мені потрібно буде подивитися Оліверу в очі.

А тепер, стоячи перед рестораном, я знову відчуваю сумніви.

Зітхаю, випрямляю плечі й роблю крок уперед. Двері зачиняються за мною, відрізаючи шлях назад.

Я входжу до ресторану, і шум голосів одразу накриває мене хвилею. В очі кидається довгий стіл у центрі залу, за яким уже зібралися мої колишні однокласники. Дехто помітно змінився, дехто залишився таким, як і в школі. І коли кілька пар очей повертаються в мій бік, я одразу розумію — їхні погляди теж не змінилися.

— Ого, а я думала, ти не прийдеш, — озивається Карла, колишня зірка нашого класу, яка завжди знаходила спосіб зачепити мене.

— Та й справді, — підтримує її Брендон, той самий хлопець, який колись малював у моєму зошиті каракулі й казав, що комікси — це для дітей. — Хто б міг подумати, що в нас у класі є майбутня легенда коміксів?

— Я теж у шоці, — підтакує хтось із краю столу.

Я стискаю пальці в кулак, але на обличчі тримаю спокійну усмішку.

— Ну, ви ж знаєте, я завжди любила сюрпризи, — відповідаю рівним голосом і проходжу до столу, займаючи вільне місце.

— Дивно, що ти взагалі мала час на це. Я думала, знаменитості живуть в іншому світі, — Карла робить вигляд, що жартує, але її тон говорить сам за себе.

— А ти, виходить, добре знаєш, як живуть знаменитості? — я дивлюся на неї з усмішкою.

Карла хмуриться, і я бачу, як хтось приглушено хихоче.

— Ну досить вже, — лунає знайомий голос, і я піднімаю погляд.

Переді мною стоїть Емма, наша колишня староста. Вона склала руки на грудях і дивиться на Карлу з виразом, який не терпить заперечень.

— Ми тут, щоб згадати шкільні часи, а не повторювати їхні найгірші моменти, — спокійно, але впевнено каже вона. — Давайте вже без цього дитячого змагання, добре?

Карла фиркає, але мовчить. Брендон робить вигляд, що зосередився на своєму напої.

— О, нарешті конструктивна думка, — я з полегшенням усміхаюся й беру меню.

Я пробігаю поглядом по списку страв, намагаючись визначитися, що хочу замовити. Дивно, але в цьому ресторані я ще жодного разу не була як відвідувачка. Завжди заходила випадково, через обставини, через Олівера.

І тепер я знову тут. Але цього разу я не збираюся його уникати.

Я сиджу за столом, механічно ріжучи шматок стейка. Їжа смачна, ідеально приготовлена — чого ще очікувати від ресторану Олівера? Але мені байдуже. Я колупаю виделкою м’ясо, ловлю себе на думці, що взагалі не хотіла сюди приходити.

Даремно я тут.

Розмови навколо стають усе голоснішими, вино ллється рікою, і, здається, всі справді насолоджуються зустріччю. Усі, крім мене.

— Ой, а пам’ятаєте, як ми сперечалися, хто з нас першим одружиться? — сміється Лорен, її щоки вже трохи порожевіли від алкоголю.

— І що? Хто виграв? — підхоплює хтось.

— Судячи з усього, більшість із нас уже зайняті, — каже Брендон, обіймаючи дівчину поруч.

— Це точно! — Карла демонстративно виставляє вперед руку, показуючи обручку. — Уявляєте, я вийшла заміж першою!

За столом лунає сміх і жартівливі вигуки. Починається типова розмова про сімейне життя, кохання, дітей.

І тут погляди мимоволі повертаються до мене.

— Стейсі, а ти? У тебе хтось є? — запитує Лорен, з цікавістю підперши підборіддя рукою.

Я вже відкриваю рота, щоб сказати, що самотня і мені добре так, як є. Але раптом за спиною лунає знайомий голос:

— Вона надто зайнята, щоб думати про такі речі, правда, кохана?

Я завмираю.

Всі голови різко повертаються в бік голосу, і там, ніби з нізвідки, стоїть Олівер. Спокійний, впевнений у собі, з легким натяком на усмішку.

— Що?.. — я кліпаю, не в змозі повірити у власні вуха.

Олівер нахиляється і кладе руку мені на плече, ніби це абсолютно природно.

— Вибач, що затримався, дорога, — додає він, і я майже відчуваю, як у мене закипає кров.

За столом запановує тиша. Усі переварюють його слова.

— Чекайте… Вони разом? — нарешті озивається Брендон.

— Ну, судячи з усього… — каже Лорен, шоковано переводячи погляд із мене на Олівера.

Я продовжую мовчати. Від злості та подиву втрачаю дар мови.

Олівер лише стискає моє плече трохи сильніше й нахиляється ближче:

— Ти не проти, якщо я сяду поруч, люба?

О, він ще про щось запитує? Як мило.

Я стискаю виделку так, що аж кісточки пальців біліють. Відчуваю, як напруга заповнює кожен мій м’яз. Усі навколо продовжують перешіптуватися, але я більше не можу це слухати.