Білявка для директора - Янина Кап (Зоя Маг)

Лев.

Півгодини кардіо для розігріву, трохи заліза, і ось я вибиваю тирсу з боксерської груші.  Кісточки на руках уже ниють, тому що я не люблю рукавички, максимум бинти і вдома на мене чекає "Німесіл" і спеціальна мазь.  Здається я зовсім загубився у відчутті часу та простору, оскільки отямився від голосу тренера.

- Баба?  — голосно спитав він.  Я зупинився, пригальмовуючи грушу, що вже порядком розхиталася, ніби обіймаючи її.  Піт, тонкими липкими цівки стікав з голови, потрапляючи під комір спортивної футболки.  Перед очима мигтіли мушки від напруги, серце вискакувало з грудей відбиваючи шалений ритм.

-- Не зрозумів...

- питаю, баба в голові?  - Він тихо попрямував до мене і став поряд.  Я знизав плечима.

Михалич, не лише крутий спортсмен, а й просто класний мужик.  Він тут і хазяїн.  А ще він пройшов дуже серйозну школу життя і тепер людей читає, як відкриту книгу.

- Ти й сам все розумієш ... навіщо питаєш ..?  - посміхнувся я.

-- і чи варта вона того, щоб руки розбивав?

-- Не знаю Михалич ...-- важко відповів я, переводячи подих.

— То дізнайся. - спокійно відповів чоловік, продовжуючи міряти мене поглядом.— чого соплі жуєш , інвентар тільки попсував… — я перевів все ще затуманений погляд на «грушу» і помітив, що таки вибив з неї наповнювач І він тепер тоненьким стручком падає на підлогу. Чорт! Треба буде купити нову…

- Не впевнений, чи потрібно це мені.

- Не перевіриш, не дізнаєшся.

- Ой, ти такий розумний.  А сам і не одружений досі... - вирішив уколоти.  Сам не знаю навіщо.

- А це тому, що свого часу не перевірив і не дізнався напевне.  - з гіркотою відповів він.  - А тепер, спостерігаю за нею здалеку.  Як вона вже з онуками гасає.  Але ж це могли бути і мої онуки.. Та що вже зараз говорити. Хоч вас, ось, молодих бовдурів розуму повчу..- промовив він і повільно погашав назад, залишаючи мене на самоті зі своїми думками.  Але біля дверей він зупинився.

-- сюди ходять дві дівчинки. Одна, на Снігову королеву схожа. Холодна, погляд колючий.  Залізо тягає зі своїми п'ятдесятьма кілограмами, як мужик.  І подруга з нею, наче весняний струмок.  Легка, ніжна, добра.  Я ставив їй удар.  Заради інтересу їй захотілося.  Вони обидві, вами мужиками, їх колишніми, мудаками, побиті ... у всіх сенсах.  Сніжинка взагалі в реанімацію потрапила... Особисто з лікарями домовлявся..-- в його очах стояв біль..-- А такі, як ти, ніс вернуть, каверзу шукають або використовують, як свою примху... А потім  подихаєте від самотності у своїх замках з прислугою і мільйонами на рахунках, спостерігаючи як твоя жінка стає щасливою, народжує дітей, досягає висот.  Та не з тобою ... Не з тобою.

Михалич пішов, а я так і залишився стояти бовваном біля груші. Щось перевернув він у мені...

Вкотре помічаю, що в мені щось прокидається.  Те, що раніше мені було невідомо.

Може й має він рацію...  Чи не потрібно тікати від своїх почуттів?  Вистачати її і тягнути у свою печеру, як давня людина і вже там створювати щастя, побут, дітей.

*********

Вулиця зустріла мене .... снігом і холодним пронизливим вітро,  які так недоречні після активних фізичних навантажень.  Добре, хоч душ вирішив не приймати.  Все одно на машині, нікого біля мене нікого не буде, та й знайомитись ні з ким я не збирався.  Так що, забив на свій же снобізм і на спітніле тіло, натягнув толстовку та штани, які завжди були у мене в спортивній сумці та підійшов до паркування.

Ідучи до машини, краєм ока зачепився за фігуру.

Дівчина стояла під козирком зупинки, просто під людним місцем, що освітлювало, ліхтарем у пальто, зрадливо схожому на те, що я бачив у Наталі в кабінеті.  На голові був коричневий шарф, пов'язаний на кшталт косинки.  На плечі виднівся ремінець від сумки, а в руках вона стискала два паперові стаканчики кави.  За одним, вона ховала свій змерзлий ніс, періодично сьорбаючи гарячий напій.

"Чекає на когось, чи що?"  - подумав я.

Хоча навіщо подумав?  Що мені до незнайомої дівчини?

Щось змусило мене дивитися на неї, і я зупинився біля свого білого монстра на колесах, прокручуючи ключі в руках.  За мить, з того самого спортзалу, випурхнула дівчина в короткому пуховику кольору отруйної малини і чорною простою шапкою зі спортивною сумкою на плечі і попрямувала прямо до панянки на зупинці.  Подруги ..... Передавши тій каву, у панночки хустка сповзла з голови і подруга попробувала поправити його, насупуючи чи не на брови.  Дівчина смішно відбрикувалася і в той же момент, я впізнав у ній... Наталі.  точно!  Це вона.  Ті ж світлі локони, жести.

Дівчата про щось перемовлялися, періодично зриваючись на сміх.  Їх не хвилював ні холод, ні хуртовина, що наростає.  Вони подруги та їхні теплі, довірчі стосунки видно неозброєним оком.  Такі справжні, такі красиві обидві ... Але в Наталі безумовно більше ніжності та легкості ... Її подруга, немов відчувши мій погляд і різко обернулася.

Я не бачив тільки її очей з-за відстані, але відчув холод, яким мене окатили.  Губи зімкнуті в тонку лінію, а вираз обличчя так і кричало "Обережно! Висока напруга!".

Я вже було хотів підійти, позначити свою присутність і запропонувати підвезти дівчат до дому, як ці дві красуні, з грацією гірської лані, встрибнули в маршрутку, що під'їжджала і .... і відправившись у невідомому мені напрямку.

Цікаво, а що буде, якщо я подзвоню до Наталі?

**********

Я не подзвонив.

Я, Лев, вашу матір, Жарський, боязко не зміг набрати номер дівчини, яка сподобалася.  Тієї, що схвилювала у мені те, чого раніше я ніколи в собі не спостерігав.

Це пиздець, панове!

Трель мобільного телефону щаслив мене, коли я був на кухні і наливав чергову порцію віскі для себе.  Від усіх запрошень на вечір я відмовився, тому я бавився у товаристві старого доброго "Джеймесона".

Дзвонив батько.  Хм, навіть скучив за ним. Мабуть.

— Ало, тату, привіт… — одразу озвався я.

- Доброго дня, сину.  Як справи?  Як посада?  - підколупати тато вирішив. Він незадоволений моїм місцем роботи, а точніше посадою, яку займаю.  "Лише" комерційний директор, у той час як повинен стати на чолі однієї з великих медійних агенцій в країні.  Та я взагалі-то і не відмовляюся.  Вік у мене вже ого-го і можливо я підкорюся батькові, коли надумаю мати сім'ю.  Перевезу спиногризиків і красуню-дружину ближче до природи, а сам займуся сімейною справою.  Так я собі уявляв.