Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Але в подальшій діяльності "Молодої гвардії" Олег набував щораз більшого впливу на своїх товаришів і сам дедалі більше усвідомлював це.
Він був такий товариський, життєлюбний, безпосередній, що не тільки думка про старшинування над товаришами, а навіть неувага до них, до їхніх поглядів та досвіду були йому огидні. Але він все більше усвідомлював, що успіх або неуспіх їхньої діяльності багато в чому залежить від того, як він, Олег, серед усіх своїх друзів зможе все передбачити або помилиться.
Він був завжди збуджено-діяльний, завжди веселий і заразом акуратний, обачний, вимогливий. Там, де справа стосувалась його самого, в ньому ще давався взнаки хлопчисько,— йому хотілося самому розклеювати листівки, палити скирти, красти зброю та бити німців з-за рогу. Але він уже розумів відповідальність за все і за всіх, яка випала йому на долю, й угамовував себе.
Він був зв'язаний дружбою з дівчиною, старшою від нього, дівчиною незвичайної простоти, безстрашною, мовчазною та романтичною, з цими важкими, темними кучерями, що спадали на її округлі сильні плечі, з красивими, смаглявими до чорноти руками і з цим виразом виклику, пристрасті, польоту в розкриллі брів над карими широкими очима. Ніпа Іванцова вгадувала кожен його погляд, рух і — беззаперечно, безстрашно, точно — виконувала кожне його доручення.
Завжди заклопотані — то листівками, то тимчасовими комсомольськими квитками, то планом якоїсь місцевості, вони могли годинами мовчати одне біля одного, не нудьгуючи. А якщо вони вже розмовляли, то вони летіли високо над землею: все, створене величчю людського духу та доступне дитячому зорові, пролітало перед їхньою уявою. А інколи їм було так безпричинно весело вдвох, що вони тільки сміялись,— Олег нестримно, по-хлоп'ячому, потираючи кінчики пальців, просто до сліз, а вона з дівочою, тихою, довірливою веселістю, а то враз по-жіночому, трохи навіть загадково, немовби таїла щось від нього.
Якось, дуже зніяковівши, він попросив у Ніни дозволу прочитати їй вірші.
— Чиї, твої? — спитала вона здивовано.
— Ні. Ти послухай...
Він почав, ще більше заникуючись, але після перших рядків раптом опанував себе:
Співай, подруго, переможну пісню,
Не побивайся, не сумуй.
Скоро наші дорогії
Краснокрилі соколи
Прилетять, відчинять тюрми,
Прокладуть широкий шлях.
Сонце висушить сльозину
На ясних твоїх очах:
Знову вільною ти станеш
І веселою, як Май.
До розплати клич, подруго,
За коханий рідний край...1
— Тут я ще не все доробив,— сказав Олег, знову зніяковівши.— Тут має бути, як ми підемо до армії разом... Ти хотіла б?
— Це ти мені присвятив? Мені, еге ж?..— спитала вона, осяваючи його світлом своїх променистих очей.— Я зразу зрозуміла, що це твої. Чому раніше ти не казав, що пишеш?
— Я соромився,— признався він, широко всміхнувшись, задоволений, що вірші їй сподобались.— Я давно пишу. Але я нікому не показую. Я найбільше перед Ванею соромлюсь. Адже він, знаєш, як пише! А я що... В мене, я відчуваю, розмір не витримано, та й риму я насилу добираю,— говорив він, щасливий, що Ніна визнала його вірші.
Так уже сталося, що в найтяжчу цю добу життя Олег вступив у найщасливішу добу розквіту всіх своїх юнацьких сил.
Шостого листопада, напередодні Жовтневих свят, удень, штаб "Молодої гвардії" зібрався в повному складі дома в Кошового з участю зв'язкових — Валі Борц, Ніни і Олі Іван-цових. Олег вирішив відзначити цей день урочистим прийняттям до комсомолу Радика Юркіна.
Радик Юркін уже не був хлопчиком з тихими лагідними очима, який сказав Жорі Арутюнянцу: "Адже я звик рано лягати". Після страти Фоміна його зачислили до бойової групи Тюленіна, і Радик Юркін брав участь у нічних нападах
1 Переклад А. М'ястківського.
на німецькі вантажні машини. Він досить упевнено сидів на стільці біля дверей і прямо, не кліпаючи, дивився у вікно навпроти, через кімнату, поки Олег виголошував вступну промову, а потім Тюленін давав характеристику йому, Ради-кові. Інколи в ньому прокидалась цікавість, що ж це за люди вирішують його долю. І він переводив свій спокійний погляд з-під довгих сірих вій на членів штабу, що сиділи круг великого обіднього столу, сервірованого як на званому обіді. Але дві дівчини — одна білява, друга чорнява — зразу ж починали так ласкаво всміхатись до нього, і обидві були такі гарні, що Радик раптом відчував приплив страшенного зніяковіння й одвертав погляд.
— Б-будуть запитання до товариша Радика Юркіна? — спитав Олег.
Усі мовчали.
— Нехай біографію розповість,— озвався Ваня Туркенич.
— Розкажи б-біографію...
Радик Юркін підвівся й, дивлячись у вікно, дзвінким голосом, яким відповідав урок у школі, сказав:
— Я народився в місті Краснодоні тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року. Вчився в школі імені Горького...— На цьому й кінчалась біографія Радика Юркіна, але він сам відчував, що цього замало, і вже не так упевнено додав: — А як німці прийшли, тепер уже не вчуся...
Всі знов помовчали.
— Громадських обов'язків не виконував? — спитав Ваня Земнухов.
— Не виконував,— глибоко по-хлоп'ячому зітхнувши, сказав Радик Юркін.
— Завдання комсомолу знаєш? — знову спитав Ваня, втупившись у стіл крізь свої рогові окуляри.
— Завдання комсомолу — бити німецько-фашистських загарбників, поки не лишиться жодного,— дуже чітко сказав Радик Юркін.
— Що ж, я вважаю, хлопець цілком політично грамотний,— сказав Туркенич.
— Звичайно, прийняти! — запропонувала Любка, яка всім серцем уболівала за те, щоб у Радика Юркіна все вийшло добре.
— Прийняти, прийняти! — підтримали й інші члени штабу.
— Хто за те, щоб прийняти в члени комсомолу товариша Радика Юркіна? — широко всміхаючись, спитав Олег і сам підніс руку.
Всі піднесли руки.
— Од-диоголосно,— сказав Олег і встав.— Підійди сюди...
Радик, трохи зблідлий, підійшов до столу між Туркени-чем і Улею Громовою, які розсунулися, щоб дати йому місце, й серйозно дивились на нього.
— Радику! — урочисто сказав Олег.— З доручення штабу вручаю тобі тимчасовий комсомольський квиток. Бережи його, як власну честь. Членські внески будеш сплачувати в своїй п'ятірці. А коли повернеться Червона Армія, райком комсомолу обміняє тобі цей тимчасовий квиток на постійний...
Радик простяг тонку засмаглу руку й узяв квиток. Такого розміру, як і справжній, квиток був зроблений із цупкого паперу, на якім рисують плани та карти, складений удвоє. На чільнім боці вгорі маленькими стрибучими друкарськими літерами було надруковано: "Смерть німецьким окупантам!" Трохи нижче: "Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді". Ще нижче літерами трохи більшими: "Тимчасовий комсомольський квиток". На розвороті квитка зліва написали прізвище, ім'я та по батькові Радика, рік народження; нижче — час вступу до комсомолу: "6 листопада 1942 року"; ще нижче — "Видала комсомольська організація "Молода гвардія" в м. Краснодоні. Секретар: Кашук". На правім боці квитка були накреслені клітинки задля сплати членських внесків.
— Я зашию його в курточку й завжди носитиму з собою,— сказав Радик ледве чутно й сховав квиток у внутрішню кишеню курточки.
— Можеш іти,— сказав Олег.
Всі поздоровили Радика Юркіна й потисли йому руку.
Радик вийшов на Садову. Дощу не було, але було дуже вітряно й холодно. Западали сутінки. Цієї ночі Радик мав очолити групу з трьох хлопців, що дістала святкове завдання. Мацаючи в себе на грудях квиток, Радик, суворий і щасливий, поспішав додому.
Спускаючись до другого переїзду, біля будинку районного виконкому, де містилась тепер сільськогосподарська комендатура, Радик, трохи підібравши нижню щелепу, розтулив губи й пронизливо свиснув,— просто так, щоб німці знали, що він існує на світі.
Цієї ночі не тільки Радик Юркін, а майже вся організація брала участь у великому святковому завданні.
— Не забудьте: хто звільниться, прямо до мене! — наказував Олег.— Крім первомайців!
Первомайці влаштовували на квартирі сестер Іваніхіних жовтневу вечірку.
В кімлаті лишились Олег, Туркенич, Ваня Земнухов та
14 5—283
417
зв'язкові — Ніна й Оля. На обличчі Олега рантом спалахнуло хвилювання.
— Д-дівчата, м-милі, п-пора,— сказав він, дуже зани-куючись. Він підійшов до дверей у кімнату Миколи Миколайовича й постукав.— Тьотю Марино! П-пора...
Марина в пальті, пов'язуючи на ходу хустку, вийшла з кімнати, за нею дядя Коля. Бабуся Віра та Олена Миколаївна також вийшли із своєї кімнати.
Марина, Оля та Ніна, одягшись, вийшли з дому — вони мали охороняти найближчі вулиці.
Небезпечне це було зухвальство: зважитись на це в таку пору, коли в домах не спали і люди ще ходили по вулицях, але хіба можна було це пропустити?!
Сутінки згусли. Бабуся Віра спустила затемнення й засвітила каганця. Олег вийшов на подвір'я до Марини. Вона одділилась од стіни дому.
— Нема нікого.
Дядя Коля висунувся з кватирки й, озирнувшись, про-стяг Олегові кінець дроту. Олег причепив його до жердини й підвісив жердину на провід біля самого стовпа, так, що жердина й стовп злилися в темноті,
Олег, Туркенич та Ваня Земнухов сиділи в кімнаті дяді Колі біля письмового столу, тримаючи напоготові олівці. Бабуся Віра, випроставшися, з непроникливим обличчям, і Олена Миколаївна, подавшися вперед, дивлячись наївно й трохи злякано, сиділи віддалік на ліжку, звернувши очі до апарата.
Тільки дядя Коля з його спокійними, точними рухами міг так зразу й безшумно знайти потрібну хвилю. Вони ввімкнулися просто в овації. Розряди в повітрі заважали розібрати голос, який говорив:
— Товариші! Сьогодні ми святкуємо двадцятип'ятиліття перемоги Радянської революції в нашій країні. Минуло двадцять п'ять років з того дня, як встановився в нас Радянський лад. Ми стоїмо на порозі наступного, двадцять шостого року існування Радянського ладу...
Туркенич з обличчям спокійним та серйозним і Ваня, наблизивши окуляри майже до самого зошита, швидко записували. Записувати було нетрудно: Сталін говорив не поспішаючи. Інколи він змовкав на який час і чути було, як він наливає в склянку воду, ставить склянку на місце. Все-таки спершу всі їхні душевні сили йшли на те, щоб нічого не пропустити. Потім вони пристосувались до ритму промови, і тоді усвідомлення незвичайності, майже неможливості того, в чому вони беруть участь, опанувало кожного з них.
Той, хто не сидів при світлі каганця в нетопленій кімнаті чи в бліндажі, коли не тільки лютує надворі осіння холоднеча,— коли людина принижена, розтоптана, вбога,— хто не ловив закостенілою рукою біля потайного радіо вільну хвилю своєї Батьківщини, той ніколи не зрозуміє, з яким почуттям слухали вони цю промову з самої Москви.
— ...людожер Гітлер каже: "Ми знищимо Росію, щоб вона більше ніколи не змогла підвестися".
