Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Спасибі... Визволителі...— долинало до Анатолія.
Передні побігли були до козел, обплутаних дротом, але Главан перепинив і завернув до проходу в огорожі. Полонені ринули в прохід. Раптом збоку хтось схопив Анатолія обома руками за плече і зашепотів несамовито радісно:
— Толя?.. Толя?..
Анатолій, здригнувшись, наблизив обличчя до самого обличчя людини, що тримала його.
— Мошков Женя...— сказав Анатолій, чомусь навіть не здивувавшись.
— Впізнав тебе по голосу! — сказав Мошков.
— Зажди... Підемо разом...
Було ще далеко до світанку, коли, відділившись од інших хлопців, Анатолій, Віктор і Женя Мошков, босий, в якомусь вонючому лахмітті, з ковтуном на голові, сіли відпочити на дні вузької, порослої кущами балки.
Тепер здавалось просто чудом, що вони визволили з полону Мошкова, про якого тільки-но балакали на березі Дінця. Невважаючи на втому, Анатолій був радісно збуджений. Він усе згадував то один, то другий момент операції, що завершилась так щасливо, хвалив Віктора, і Главана, й інших хлопців, то знов повертався до того, як це вони визволили Женю Мошкова. Віктор відповідав похмуро, коротко, а Мошков мовчав. Нарешті Анатолій теж замовк. В балці було дуже темно й тихо.
І несподівано десь нижче по Дінцю спалахнула заграва. Зайнялась вона зразу, роз'ятривши чи не все небо, яке над місцем пожару все більше провисало, мов багряна запона; аж у балці стало видно.
— Де це? — тихо спитав Віктор.
— Біля Гундорівської,— сказав Анатолій, трохи помовчавши.— Це Серьожка,— сказав він, притишивши голос.— Скирти палить. Він тепер їх щоночі палить...
— Училися в школі, бачили перед собою такий широкий, ясний шлях життя, а от що змушені робити! — раптом із силою сказав Віктор.— І виходу іншого нема...
— Хлопці! Невже ж я вільний? Хлопці! — хринко видихнув Женя Мошков і, затуливши обличчя руками, впав на пересохлу траву.
Розділ сорок шостий
Зайшла пора, коли навіть бездомні люди зі своїми татками побоювались ходити по шосейних та ґрунтових дорогах, а сунули путівцями чи прямо степом, так часто підривались тепер на мінах вантажні й легкові автомобілі й цистерни з бензином.
Ще не змовкали чутки про велику аварію де-небудь па шосе між Матвіевим Курганом та Новошахтинськом на півдні, а вже пливли нові — про загибель цілого транспорту з бензином поміж Старобільськом та Біловодськом на півночі.
Раптом злетів у повітря залізобетонний міст через річку Крепенку на головному шосе Сталінградського напряму, і ніхто не міг збагнути, як це сталось: міст був у чималому населеному пункті Боково-Платово і його добре пильнували німці. А через кілька день гримнув у річку величезний залізний міст біля Каменська на магістралі Воронеж — Ростов. Вибух на цьому мості, що його охороняв взвод німецьких автоматників з чотирма станковими кулеметами, був такий сильний, що гуркіт докотився вночі до Краснодона.
Олег здогадувався, що цю операцію гуртом підготували, мабуть, підпільні партійні організації Краснодона й Каменська. Він здогадувався про це тому, що тижнів за два перед тим, як стався вибух, Поліна Георгіївна знову зажадала, від імені Лютикова, зв'язкового, щоб послати його до Каменська.
Олег виділив Олю Іванцову.
Два тижні Оля ні разу не з'являлася в орбіті діяльності "Молодої гвардії", хоч Олег знав од Ніни, що Оля кілька разів поверталась додому в Краснодон і знов ішла кудись. Вона виникла на Олеговій квартирі через два дні після того, як стався цей знаменитий вибух, і скромно взялась до виконання своїх щоденних обов'язків зв'язкової штабу "Молодої гвардії". Олег розумів, що її ні про що не можна розпитувати, але іноді ловив себе на тому, що з інтересом придивлявся до її обличчя. Але вона ніби не помічала цього, була все така ж рівна, спокійна, неговірка. Непорушне обличчя її з неправильними сильними рисами, дуже нечасто освітлюване усмішкою, було ніби навмисне створене для зберігання таємниць.
На ту пору по дорогах району й далеко поза його межами орудували вже три постійні бойові групи "Молодої гвардії".
Одна група — на дорозі поміж Краснодоном і Камен-ськом; вона чинила напади переважно на легкові машини з німецькими офіцерами. Керував цією групою Віктор Петров.
Друга група — на дорозі Ворошиловград — Лиха; нападали вони на машини-цистерни: знищували водіїв та охорону, а бензин випускали на землю. Керував цією групою визволений з полону Женя Мошков, лейтенант Червоної Армії.
І третя група — група Тюленіна, що орудувала всюди. Вона затримувала німецькі вантажні машини із зброєю, продовольством, обмундируванням і полювала на німецьких солдатів, що повідбивалися й повідставали,— полювала навіть у самому місті.
Бійці груп сходились на завдання й розходились після нього поодинці; кожен тримав свою зброю в певному місці в степу, закопану.
Визволивши з полону Мошкова, "Молода гвардія" дістала ще одного досвідченого керівника.
Оклигавши після пережитих знегод, кремезний, кріпкень-кий, мов дубок, Мошков ходив не кваплячись, перевальцем, з обмотаним круг шиї плетеним шарфом, що робив його помітно товщим, взутий у чоботи й калоші, що їх зняв з підхожого по зросту поліцая, вбитого при розгромі поліцейської дільниці на хуторі Шевирівка. Сердитий на вигляд, він був добрягою в душі. Але перебування в армії, особливо після того, як його прийняли на фронті в партію, привчило його до витримки та самодисципліни.
Він найнявся, за своїм фахом слюсаря, все до того ж механічного цеху майстерень при дирекціоні № 10, і, за порадою Лютикова, його ввели до штабу "Молодої гвардії".
Хоч і мала вже "Молода гвардія" за плечима кілька гучних бойових діл, ніщо не показувало, що німці стурбовані існуванням цієї організації.
Як ото струмки та ріки утворюються з непомітного для ока найменшого руху підземних вод, так і дії "Молодої гвардії" непомітно вливались у глибоко прихований широкий рух мільйонів людей, що прагнули повернутись до свого природного стану, в якому перебували до приходу німців. І в цій безлічі спрямованих проти німців великих і малих вчинків довгий час німці не бачили окремого сліду "Молодої гвардії".
Фронт відсунувся тепер аж так далеко, що німцям, я:;" стояли в Краснодону це місто здавалось чи не глухою а.*-штатною провінцією німецького рейху. Коли б не дії партизанів на дорогах, було б схоже, буцім тут навіки ствердився "новий порядок".
Все принишкло на фронтах війни — на заході й на сході, на півночі й на півдні,— наче прислухаючись до громів ликої Сталінградської битви. І в щоденних коротких повідомленнях протягом вересня, потім жовтня про бої в райоміі Сталінграда і в районі Моздока було вже щось таке звичне та постійне, що здавалось — так завсігди й буде.
Зовсім припинився потік полонених, що їх гнали чероз Краснодон зі сходу на захід. Але э заходу на схід, знай, сунули німецькі та румунські військові частини, обози, гармати й танки; вони йшли ж не вертались,, а все йшли нові, і в Краснодоні завжди днювали й ночували німецькі, румунські солдати й офіцери, і теж здавалося, що так завжди буде-
В домі Коростидьових та Кошових кілька днів стояли водночас німецький офіцер, льотчик-ас, що повертався на фронт з відпустки після поранення, і румунський офіцер а денщиком — веселим хлопцем, який розмовляв по-росііі-еькому й крав, що потрапляло під руку, аж до зубків часнику й рамок від родинних фотографій.
Офіцер-румун у формі салатного кольору, нри галстуці, з крученими золотими погончиками був маленький, з чорними вусиками й банькатими очицями, дуже моторний, навіть кінчик його носа перебував у безнастаннім русі. Оселившись у кімнатці дяді Колі, він усі дні був поза домом, ходив но місту в цивільній одежі, обслідуючи шахти, установи, військові частини.
— Чому це твій хазяїн у цивільному ходить? — спитая дядя Коля в денщика, з яким у нього встановились майже приятельські стосунки.
Веселий денщик надув щоки, ляпнув по них долонями, вистріливши повітрям, як у ццрку, і дуже добродушно сказав:
— Шпіон!..
Після цієї розмови дядя Коля так і не знайшов своєї люльки.
Німецький ас розташувався у великій кімнаті, випхавши Олену Миколаївну до бабусі, а Олега в сарай. Це був здоровий блідий чоловік з червовими очима, весь в орденах за бої над Францією і за Харків. Він був феєрично п'яний, коли його привели сюди з комендатури, і прожив тут кілька днів тільки тому, що не переставав пити вдень і вночі і ніяк ае міг протверезитися. Намагаючись втягти в пияцтво всіх у домі, крім румунів, що їх існування він просто не помічав, він буквально секунди не міг проіснувати без співбесідників. Нестерпною німецько-російською мовою він пояснював, як він поб'є спочатку більшовиків, потім англійців, потім американців, і як тоді вже все буде гаразд. Але під кінець перебування він украй схмарнів.
— Сталінград!.. Ха!..— волав він, підносячи багровий вказівний палець.— Більшовик стріляйт... пуі Мені капут!..— І прикрі сльози зволожували його червоні повіки...
Перед від'їздом він протверезився саме настільки, щоб настріляти собі з маузера курей по дворах. Йому нікуди було їх сховати, він зв'язав їх за ноги, і вони лежали біля ґанку, поки він пакував свої речі.
Румун-денщик покликав Олега, надув щоки, вистрілив повітрям, як у цирку, і показав на курей.
І Олег більш ніколи вже не бачив свого складаного ножика.
При "новому порядку" в Краснодоні виникли такі ж "вершки суспільства", наче в якім-небудь Гейдельберзі чи Баден-Бадені,— ціла драбина чинів, становищ. На вершині цієї драбини стояли гауптвахтмайстер Брюкнер, вахтмайстер Балдер і глава дирекціону лейтенант Швейде. Звикши працювати в раз і назавжди заведеній і з усіх боків завбаченій чистенькій обстановці німецьких закладів, лейтенант Швейде сам не помітив, як перетворив на своєрідну програму господарювання висловлений колись Баракову подив з приводу підлеглих йому підприємств. І справді, якщо робітників нема, механізмів нема, інструментів нема, транспорту нема, кріпильного дерева нема, та й самих шахт, власне кажучи, нема, то, звісно, й вугілля нема. І він акуратно виконував свої обов'язки тільки в тому, що регулярно вранці перевіряв, чи дають російські конюхи вівса німецьким коням дирекціону, і підписував папери. Решту часу він з іще більшою енергією присвячував власній пташарні, свинарні й корівникові та влаштуванню вечірок для чинів німецької адміністрації.
Трохи нижче на щаблях цієї драбини стояли Фельднер, ваступник Швейде, обер-лейтенант Шпрік та зондерфюрер Саядерс у своїх трусиках.
