Молода гвардія - Фадєєв Олександр

Але ми ще не дозріли для таких операцій,— зауважила вона спокійним та вільним грудним голосом.

— І я теж так думаю,— сказав Анатолій.— Треба те робити, що простіше й найближче до мети.

Надвечір другого дня вони зійшлися поодинці в лісі під хутором Погорілим, на березі Дінця, п'ятеро — Анатолій та Віктор, їхні товариші по школі Володя Рагозін, Женя Шепелев, наймолодший із них, і Борис Главан. Всі були озброєні револьверами. Віктор мав ще старовинну батьківську фінку, яку тепер носив на поясі під оксамитною курточкою. Борис Главан прихопив обценьки, "фомку" й викрутку.

Стояла свіжа безмісячна зоряна ніч ранньої південної осені. Хлопці лежали під правим крутим берегом річки.

Чагарник, що підступив тут до самого берега, ворушився над ними, ріка світліла трохи й текла майже безшумно, тільки десь нижче, біля обваленого берега, тихі струмені її, чи то просочуючись крізь шпари обваленої землі, чи то за-тягаючи й знов відпускаючи якусь лозинку, породжували звук, схожий на смоктання та прицмокування, немовби теля ссало матку. Протилежний низький степовий берег десь губився в каламутній, ледь сріблястій імлі.

Вони чекали півночі, коли зміниться варта.

Така була таємнича і прекрасна ця ніч ранньої осені з ледь сріблястим туманним серпанком за рікою і з цим посмоктуванням та прицмокуванням, з якимось дитячим звуком, що кожен із хлопців не міг позбутися дивного почуття: невже ж їм прийдеться покинути й річку, й цей звук і вступити в боротьбу з німецьким вартовим, з якимись дротяними загородженнями, замками? Адже й ріка, і цей звук,— все це було таке близьке й знайоме їм, а те, що вони мали намір зробити, вони мусили робити вперше,— ніхто з них навіть не уявляв собі, як це буде. Але вони ховали один від одного це почуття й пошепки розмовляли про те, що було їм близьке.

— Вітю, ти пам'ятаєш це місце? Адже це те саме, правда? — спитав Анатолій.

— Ні, те трохи нижче, он, де обвалилося, де смокче. Адже мені довелося з того берега пливти, я вже боявся, що тебе потягне нижче, просто у вир.

— Заднім числом сказати, я все-таки дуже злякався,— з дитячою усмішкою сказав Анатолій.— Я ж тоді вже майже захлинувся.

— Ми з Женькою Мошковим виходимо з лісу і — ах, чорт забирай! І я, головне, ще й плавати не вмів,— озвався дуже худий, довготелесий хлопець Володя Рагозін у насуненій на очі кепці з таким довгим козирком, що зовсім не видно було обличчя.— Ні, якби Женька Мошков не кинувся з кручі просто в одежі, тобі його не витягти б,— сказав він Вікторові.

— Звісно ж, не витягти,— признався Віктор.— А що було ще чути про Мошкова?

— Нічого,— сказав Рагозін.— Та що, молодший лейт